Зустріч випускників аграрного університету у Львові мала бути звичайною: трохи вина, трохи сміху, кілька фотографій дітей, обережне хизування роботами й тими частинами життя, які не соромно показати колишнім одногрупникам. Але все змінилося тієї миті, коли у дверях кав’ярні з’явилася вона.
Любочка.
Її й раніше ніхто не називав інакше. Навіть тепер, у тридцять із хвостиком, вона виглядала майже дівчинкою: великі блакитні очі, високий хвіст, джинси, біла футболка, маленький рюкзак за плечима. Наче не минуло десяти років після випуску, наче вона просто забігла після пари.
— Не думала, що вона прийде, — протягнула Марина, колишня староста.
— Та годі тобі, — пробурчав Сергій. — Це ж зустріч випускників. Запросили всіх.
Любочка сіла на край столу й заспівала своїм знайомим голоском:
— Привіііт.
І на мить усі справді повернулися в студентство. В аудиторії, в теплиці, у гуртожиток, у лабораторії, де пахло реактивами й мокрою землею. Але разом із ностальгією прийшло й напруження.
Бо всі пам’ятали Олега.
На першому курсі їх познайомила кумедна плутанина. Декан викликав Макаренко, і з останнього ряду підвівся худий розгублений хлопець. А студентський квиток був для Любові Макаренко. Так усі вперше побачили Любочку й Олега Макаренка — однофамільців, які потім стали дивно пов’язані між собою.
Любочка швидко стала улюбленицею. Усміхнена, неконфліктна, з м’яким голосом. Викладачам носила цукерки, дівчатам дарувала дрібнички, хлопцям дозволяла думати, що кожен із них для неї особливий. Якщо не знала відповіді на іспиті, могла кліпнути очима — і викладач уже сам підказував напрямок.
Олег не підказував. Він робив за неї.
Писав лабораторні, пояснював теми, допомагав із практикою. Він був майже геніальним хіміком. Ще на третьому курсі створив формулу живильного розчину для полуниці, після якої викладачі довго ходили на дослідну ділянку й хитали головами від захвату. Безпечна, ефективна, чиста робота.
Олег міг стати великим ученим.
Але він був закоханий у Любочку.
Вона це знала. Усі знали. І, можливо, саме тому ніхто потім не здивувався так сильно, як мав би.
На п’ятому курсі до них приїхав викладач із Німеччини, доктор Шнайдер. Він мав відібрати одного студента на стажування. Один квиток у зовсім інше життя.
Усі були певні, що поїде Олег.
До фіналу дійшли троє: Толик, Олег і Любочка. Останній дослід проводили в теплиці. Кожен мав свій розчин для насіння, свій ящик із табличкою, свої підписані пробірки. Після обробки нічого не можна було чіпати.
У Толика результат вийшов нормальний, але без прориву. Залишалися два ящики. В одному сходи були потужні, рівні, вражаючі. В іншому — слабкі.
Саме тоді Любочка схопилася за край столу.
— Мені погано…
Почалася метушня. Вода, відчинені вікна, хтось побіг по аптечку. Олег стояв біля ящиків із порожнім поглядом. Марина запам’ятала той погляд на все життя.
Коли комісія повернулася до перевірки, найкращий результат виявився у Любочки.
Олег мовчав.
Любочка поїхала до Німеччини. Вийшла заміж за професора, народила двох синів, залишилася в науці. Тепер вона розповідала про це за столом легко й весело.
— Ми з чоловіком працюємо в одному інституті. Діти вже говорять двома мовами. Життя склалося.
— Пощастило тобі, — сказала Варя.
— А я завжди казав, що наша Любочка — голова, — додав Сергій.
Марина раптом поставила келих на стіл.
— Головою був Олег.
Усі замовкли.
Любочка повільно повернулася до неї.
— Що ти маєш на увазі?
— Те, що ти не виграла чесно.
— Марино, не вигадуй.
— Ти не могла поміняти таблички, бо грала непритомність. А Олег міг. І поміняв. Бо ти його попросила.
Сергій насупився.
— Це вже занадто.
— Ні, — сказала Марина. — Занадто було тоді. Він колись сказав моєму чоловікові: «Я віддав їй свою можливість, бо вона плакала. Думав, це любов».
Любочка зблідла, але всміхнулася.
— Олег просто програв. Так буває.
— Так буває? — голос Марини здригнувся. — Ти поїхала. А він залишився. Спершу намагався працювати, потім почав пити, зник із нормального життя. Кажуть, загинув в аварії. Сам. А ти весь цей час будувала кар’єру на його результаті.
Тиша стала нестерпною.
Любочка встала.
— Мені шкода, що ви так думаєте.
Вона попрощалася своєю чарівною усмішкою й вийшла.
На вулиці вона хотіла викликати таксі, але замість цього пішла до набережної. Сіла на лавку й раптом заплакала. Сильно, беззвучно, ніби десять років тримала в собі воду, яка нарешті прорвала греблю.
Бо Марина сказала правду.
Того вечора перед оцінюванням Любочка справді знайшла Олега в лабораторії. Вона плакала. Казала, що без Німеччини пропаде. Що він геній, що його ще помітять. Що в неї це єдиний шанс.
— А якщо в мене теж єдиний? — тихо спитав він.
Вона взяла його за руку.
— Ти ж мене любиш.
І він зламався.
Через десять хвилин Любочка вже йшла від набережної до проспекту. Витерла очі, поправила хвіст, усміхнулася своєму відображенню у вітрині.
За три дні її літак мав віднести назад до Німеччини. Там чекали чоловік, двоє синів, великий світлий дім, лабораторія, повага, життя, яке вдалося.
Вона навчилася не думати про Олега надто довго.
Бо якщо довго дивитися в минуле, можна побачити, що твій успіх стоїть не на таланті, а на чужих зламаних колінах.
Любочка цього не хотіла.
Тому вона просто пішла далі.
І тільки вітер із річки ще довго ніс за нею ім’я, яке вона ніколи не вимовляла вголос.
🔥 Читайте продовження в коментарях і не забудьте розповісти, чи виправдала історія ваші очікування.