— Завтра ж прибери кота з квартири, — сказав Тарас так спокійно, ніби йшлося про несправну лампочку, а не про живу істоту, яка три роки спала в ногах.

Олена саме витягала з духовки картоплю, коли почула клацання замка. Тарас прийшов пізно, як завжди після наради. Кинув ключі на тумбочку так різко, що вона здригнулася.

На кухонному столі сидів Зюня — сірий кіт із білою латкою на грудях — і старанно вилизував лапу.

— Знову на столі, — процідив Тарас.

Олена мовчки зняла кота, на секунду притисла до себе й опустила на підлогу. Зюня застрибнув на підвіконня і втупився в темряву за вікном.

— Завтра його тут не буде, — сказав Тарас. — До мами відвези, у притулок здай, кому хочеш віддай. Мені байдуже.

Олена витерла руки об фартух.

— Байдуже?

— Так. Три роки терплю шерсть, миски, лежанку в коридорі. Досить. Або кіт, або я.

На кухні стало тихо. Тільки Зюня повернув голову до Олени, ніби чекав, що вона скаже.

Вона повільно закрила пакет із кормом. До клацання.

— Добре, — сказала вона. — Я зрозуміла.

Тарас подумав, що переміг.

Уночі він довго не міг заснути. Зюня муркотів біля Олениних ніг, і цей звук дратував його більше, ніж завжди. Три роки тому Олена принесла кошеня з вулиці — мокре, худе, з надірваним вухом. Тарас тоді сказав: тільки на одну ніч. Потім: тільки не на диван. Потім: тільки не в спальню.

А Зюня залишився.

Бо Олена теж потребувала когось, хто просто буде поруч. Без наказів. Без невдоволення. Без важкого погляду після роботи.

Вранці Тарас вийшов у коридор і завмер.

Біля дверей стояли дві валізи.

Його валізи.

Поруч — пакет із сорочками, документи, ноутбук і бритва.

— Це що таке? — спитав він.

Олена стояла біля дверей. Зюня сидів поруч, обвивши хвіст навколо лап.

— Ти сказав: або кіт, або ти.

Тарас нервово засміявся.

— І ти вибрала кота?

Олена подивилася на нього спокійно.

— Ні. Я вибрала себе. І тишу. І дім, де мені не страшно щось любити.

— Ти руйнуєш шлюб через тварину?

— Ні, Тарасе. Шлюб руйнувався не через Зюню. Він руйнувався щоразу, коли ти приходив додому й поводився так, ніби я тут обслуга. Щоразу, коли мої почуття для тебе були дрібницею. Щоразу, коли ти говорив: «Мені байдуже».

Він стиснув губи.

— Ти перебільшуєш.

— Ось саме так ти завжди казав, коли я переставала мовчати.

Тарас чекав, що вона злякається. Що почне виправдовуватися. Але Олена стояла рівно.

Він пішов до товариша. Першого дня злився. Другого всім розповідав, що дружина виставила його через кота. А на третій товаришева дружина подивилася на нього й сказала:

— Може, не через кота. Може, кіт просто був останньою межею.

Ці слова зачепили його.

Через тиждень Тарас повернувся з квітами.

Олена відчинила на ланцюжок.

— Я хочу додому, — сказав він.

— Дім — це не місце, куди можна повернутися з наказами.

Він опустив очі.

— Пробач.

— За що?

Тарас довго мовчав.

— За те, що перестав питати. За те, що звик, ніби все має бути так, як зручно мені. За Зюню теж.

Кіт вийшов у коридор і сів біля Олени.