— На нас із батьком не розраховуй! — заявила Світлана так різко, що Аліна на мить перестала дихати.
Вона стояла посеред кухні, стискаючи кухоль із давно холодним чаєм. Батько сидів біля вікна з газетою, хоча вже кілька хвилин не перегортав сторінку.
— Мамо, я не прошу у вас грошей. Я просто повідомляю, що прийму цю пропозицію.
— У Львові! — пирхнула мати. — Тобі двадцять шість, через чотири місяці весілля, тут наречений, квартира й нормальна робота. Чого тобі ще бракує?
Аліні бракувало повітря.
Усе її життя вже було розписане. Квартира, яку допомогли вибрати батьки. Ресторан для весілля. Робота в місцевому рекламному агентстві, яку вона не любила, але яка, за словами матері, була «стабільною».
А тепер велике львівське видавництво запропонувало їй посаду редакторки. Вона з дитинства жила книжками, виправляла помилки навіть у святкових листівках і мріяла працювати з авторами.
— Денис зможе переїхати пізніше, якщо захоче, — сказала вона. — Або якийсь час будемо їздити одне до одного.
Мати різко повернулася від плити.
— Якщо захоче? Тобто він має все залишити через твою примху? Ти колись думаєш не тільки про себе?
Цей докір Аліна чула все життя. Коли обрала філологію замість економіки. Коли не пішла працювати до маминої подруги. Коли хотіла винайняти окреме житло.
Кожне її бажання називали егоїзмом.
— Я вперше за багато років справді думаю про себе, — відповіла вона.
Батько нарешті відклав газету.
— Доню, мама просто хвилюється. У великому місті буде складно. Там ти нікого не знаєш.
— Тату, мені й тут складно. Просто всі задоволені, бо моє життя виглядає правильним.
Світлана сплеснула руками.
— Ми вам квартиру знайшли, весілля готуємо, з Денисовими батьками все погодили. А ти раптом вирішила втекти.
— Я не тікаю. Я вперше йду туди, куди хочу сама.
Увечері Аліна зустрілася з Денисом у невеликому кафе. Розповіла про пропозицію та розмову з батьками.
— А ти сама що вирішила? — запитав він.
— Хочу їхати. Але боюся втратити тебе, весілля й родину.
— А якщо залишишся?
Вона довго дивилася на мокрі вулиці за вікном.
— Втрачу себе.
Денис повільно кивнув.
— Тоді треба їхати.
— Ти не сердишся?
— Я сердився б, якби ти відмовилася від мрії, а через десять років дивилася на мене й думала, що це я тебе зупинив.
За тиждень Аліна стояла на вокзалі з валізою, рюкзаком і коробкою книжок. Батьки не приїхали. Микола лише написав: «Бережи себе».
Денис тримав її за руку.
— За місяць приїду. Якщо Львів у тебе закохається, доведеться конкурувати з цілим містом.
Перші тижні виявилися складними. Кімната була крихітною, грошей ледве вистачало, а після роботи боліли очі від рукописів. Проте щоранку Аліна прокидалася з відчуттям, що нарешті живе власне життя.
Денис приїхав, як обіцяв. Вони довго гуляли вечірнім містом.
— Я почав дивитися вакансії тут, — сказав він. — Але не хочу переїжджати лише зі страху тебе втратити. Хочу знайти тут і своє місце.
За два місяці зателефонував батько.
— Мама побачила твоє ім’я на сайті видавництва.
— І що сказала?
— Що це ще нічого не означає. А потім показала сторінку всім сусідкам.
Аліна засміялася.
— Чому їй так важко визнати, що я могла вибрати правильно?
Микола довго мовчав.
— Бо вона сама колись хотіла вступати до художнього училища в іншому місті. Її не пустили. Можливо, твій від’їзд нагадав їй про те, на що вона не наважилася.
Аліна зрозуміла матір, але не пошкодувала про рішення.
Можна співчувати нездійсненим мріям батьків.
Та не варто приносити їм у жертву власне життя.