— Четверо здорових людей! Ви думали, я вас тут тиждень за свій рахунок годуватиму? — сказала я, дивлячись на родичів чоловіка так спокійно, що сама собі здивувалася.

Марина стояла на порозі веранди в легкому жовтому сарафані, свіжа, виспана, з ідеальними локонами й блиском на губах. За її спиною її чоловік Олег розкладав на траві надувний матрац, а двоє їхніх синів — сімнадцятирічний Данило й п’ятнадцятирічний Макар — носилися по двору з м’ячем, збиваючи пилюку з доріжок.

— Ой, Наталю, ну що ти одразу так? — Марина округлила очі. — Ми ж у гості приїхали. До рідного брата, між іншим.

— Без попередження, — нагадала я.

— Ну сюрприз же! — вона розсміялася, ніби це слово мало автоматично перетворити мої порожні полиці на повний холодильник.

Сюрприз вони справді зробили. Напередодні ввечері, майже о десятій, у хвіртку застукали так голосно, що я мало не впустила банку з огірками. Ми з Вадимом приїхали на дачу на три дні — відпочити, полити город, закрити кілька банок кабачкової ікри й просто побути в тиші. Продуктів взяли рівно на себе: трохи яєць, сир, крупи, курку на суп, овочі з грядки, пачку сосисок на швидкий сніданок.

А тут — Марина, її чоловік, два майже дорослих хлопці, чотири сумки з речами, пляжний рушник, купальники, колонка, крем від засмаги й жодного пакета з їжею.

— Ми до вас на тиждень, — радісно оголосила Марина, обіймаючи брата. — Діти давно хотіли на природу, а готелі такі дорогі. А тут свій дім, своя рідня!

Вадим тоді зрадів, як завжди. Він взагалі у таких моментах ставав хлопчиком із дитинства: сестра приїхала, племінники, шум, сміх, “ну що ти, Наталю, якось викрутимось”.

“Якось” у нашій сім’ї зазвичай означало “Наталя викрутиться”.

Уранці я встала о сьомій. Марина спала до десятої. Олег теж. Хлопці вилізли з кімнати голодні, як вовченята.

Я посмажила десять яєць, відкрила останню пачку сосисок, нарізала сир, помідори, хліб. Данило з’їв п’ять бутербродів і запитав:

— А щось солодке є?

Макар, не дочекавшись відповіді, знайшов у шафці печиво, яке я берегла до чаю, і виніс всю пачку надвір.

Я мовчала.

До полудня в холодильнику залишилася каструля з учорашньою гречкою, половина огірка, банка сметани й курка, яку я планувала розтягнути на два дні.

Саме тоді Марина й вийшла на веранду:

— А що в нас сьогодні на обід?

Я витерла руки паперовим рушником і подивилася на неї.

— Обід у магазині.

— У якому сенсі?

— У прямому. До села два з половиною кілометри. Дорога гарна, через сосни. Прогуляєтеся, купите м’ясо, хліб, овочі, щось дітям. Мангал є. Вугілля теж можете взяти.

Марина кілька секунд просто кліпала.

— Наташ, я не зрозуміла жарту.

— Це не жарт.

— Але ми ж гості.

— Саме тому вас учора пустили ночувати, нагодували сніданком і дали чисті рушники. Далі починається не гостювання, а спільне проживання. А воно має спільний бюджет і спільну працю.

Марина відразу змінила обличчя. З веселого воно стало ображеним.

— Вадиме! — крикнула вона в бік городу. — Ти чуєш, як зі мною твоя дружина розмовляє?

Вадим вийшов із-за теплиці з лійкою в руці.

— Що сталося?

— Твоя Наташа відправляє нас у магазин. Каже, годувати не буде.

Він подивився на мене з тією винуватою усмішкою, яку я ненавиділа. Усмішкою людини, яка хоче бути добрим для всіх, крім власної дружини.

— Наталю, ну вони ж приїхали…

— Я бачу. Четверо. На тиждень. Без продуктів. Без попередження. Без питання, чи ми взагалі готові приймати гостей.

— Ну не будемо ж сваритися через їжу.

— Звісно. Тому вони зараз сходять і куплять їжу. І сварки не буде.

Марина схрестила руки на грудях.

— Я думала, у нормальних людей на дачі завжди щось є. Супчик, картопля, салатик. Ти ж господиня.

— Я господиня, а не безкоштовна їдальня.

Олег нарешті підняв голову від матраца.

— Наталю, та що ти така різка? Ми ж не чужі.

— Саме тому говорю прямо. Чужі, може, й посоромилися б приїхати на тиждень із порожнім багажником.

Тиша впала така густа, що навіть хлопці припинили ганяти м’яч.

Данило буркнув:

— Мам, я їсти хочу.

— Ось, — я простягнула йому список, який уже встигла написати. — Ти дорослий хлопець. Разом із татом і братом сходите. Макар понесе хліб і воду. Ваш тато — м’ясо. Ти — овочі й крупи.

Марина ахнула:

— Ти дітей у магазин посилаєш?

— Ні. Я пропоную двом підліткам взяти участь у власному обіді. Це не шахта і не каторга.

Вадим м’явся. Я бачила, як йому хочеться сказати: “Ну потерпи”. Але, мабуть, уперше за довгі роки моє обличчя було таким, що він не наважився.

— Марин, — сказав він обережно, — справді, треба було щось привезти.

— Тобто ти на її боці?

— Я на боці здорового глузду.

Для Марини це прозвучало як зрада.

Вона гримнула дверима в кімнаті, потім вийшла з гаманцем і таким виглядом, ніби йшла не до магазину, а на заслання. Олег важко зітхнув, хлопці попленталися за ним. За двадцять хвилин у дворі стало тихо.

Вадим сів на сходинку поруч зі мною.

— Ти дуже образила Марину.

— А вона мене не образила, коли вирішила, що я маю тиждень годувати її сім’ю?

— Вона не зі зла.

— Звісно. Вона просто звикла. Як і ти.

Він опустив очі.

— Я?

— Так. Ти завжди радієш гостям, а я потім рахую яйця, мию посуд, думаю, чим нагодувати всіх завтра і як не показати, що я теж людина.

Вадим довго мовчав.

— Я не думав про це так.

— Бо тобі й не треба було думати. Я думала за двох.

Коли родичі повернулися, вони принесли два пакети продуктів. Небагато, але достатньо: курячі стегна, картоплю, хліб, помідори, крупу, пачку печива, каву. Марина демонстративно мовчала.

— Мангал хто розпалює? — запитала я.

Олег почухав потилицю.

— Я можу.

— Чудово. Хлопці чистять картоплю. Марина ріже салат. Я покажу, де ніж.

— Я? — вона навіть засміялася.

— Ти.

— Я в гостях.

— Ти на дачі. Тут навіть гості миють за собою чашки.

Це була не обідня підготовка. Це була маленька революція. З кислими обличчями, бурчанням, невміло почищеною картоплею й салатом, нарізаним шматками різного розміру. Але обід вийшов смачний. Можливо, тому, що вперше за багато років я не впала біля плити, поки всі інші “відпочивали”.

Увечері Марина прийшла до мене на кухню, коли я мила чашку.

— Ти мене сьогодні принизила.

— Ні, — сказала я. — Я просто не дала тобі принизити мене.

Вона хотіла щось відповісти, але не знайшла слів.

Наступні дні були іншими. Не ідеальними, ні. Марина все ще зітхала, коли треба було щось робити. Олег разів зо три питав, де що лежить, хоча стояв біля відкритої шафи. Хлопці бурчали, але вже самі ходили по воду, виносили сміття й навіть одного разу посмажили яєчню на всіх.

На п’ятий день Данило сказав:

— А в нас удома мама завжди все сама робить. Я думав, так і треба.

Марина почервоніла.

Я відповіла:

— Так “треба” тільки тим, кому зручно нічого не робити.

Вона промовчала. Але після вечері сама зібрала тарілки.

Коли вони їхали, Марина вже не обіймала мене з показною образою. Вона зупинилася біля хвіртки й тихо сказала:

— Я справді не подумала.

— Я знаю.

— Не тому, що хотіла тебе використати.

— Марин, іноді люди використовують інших саме тоді, коли не думають. Бо думати — це вже поважати.

Вона кивнула. Не вибачилася красиво, як у кіно. Але дорогою до машини сказала хлопцям: