Ближче до першої ночі гості розійшлися.
Ірина залишилася ночувати у вітальні на дивані.
«Таксі зараз на Лівий берег коштує шалено дорого», — сказала вона легко, ніби це було очевидно.
Андрій заснув майже одразу.
Олена закінчила прибирати, вимкнула світло на кухні й згадала про телефон у дитячій.
Максим спав спокійно.
Вона взяла телефон, сіла за стіл, надягла навушники й увімкнула запис.
Спочатку — тиша.
Потім скрип дверей.
Кроки.
І голос Андрія:
— Швидше заходь.
За мить — голос Ірини:
— Я більше не можу так ховатися. Твоя мати дивиться на мене так, ніби все знає.
— Не звертай уваги, — холодно відповів Андрій. — Скоро все буде вирішено.
Олена завмерла.
— Вона підписала ті папери, навіть не читаючи. Думає, що це щось для машини.
Ірина тихо засміялася.
— І що далі?
— Далі квартира буде моя.
Олена відчула, як земля йде з-під ніг.
Ця квартира була куплена переважно за гроші від продажу будинку її батьків на Черкащині.
Це був її спадок, її опора, її безпека.
А чоловік планував усе забрати.
— Я заміню замки, — продовжив Андрій. — Поки вона буде в аптеці, її речі стоятимуть у коридорі.
Олена стиснула край столу так, що побіліли пальці.
Але найгірше було попереду.
— А дитина? — запитала Ірина.
— Нехай іде з нею.
— Мені чужа дитина не потрібна.
Пауза.
І голос Андрія:
— Скоро в нас буде своя дитина. Мені потрібен простір.
«Своя дитина».
Олена перестала дихати.
Ірина була вагітна від її чоловіка.
Власна сестра.
Олена вже тягнулася вимкнути запис, але раптом пролунав інший голос.
Холодний. Чіткий. Сталевий.
— Відійдіть від ліжечка мого онука.
Надія Петрівна.
Усе завмерло.
— Мамо?.. — Андрій розгубився. — Ти не спиш?
— Я давно стою в коридорі.
Її голос був спокійний, але ріжучий.
— Я чула все.
Тиша.
— Ти привів коханку в дім своєї дружини.
— Не лізь!
— Я вже втрутилася.
Надія Петрівна не відступала.
— Жінка, яка тримала тебе, коли в тебе нічого не було. І ти хочеш виставити її на вулицю?
— Замовкни.
— Ні.
Пауза.
— Ті документи, що ти шукав у шухляді?
— Що з ними?
— Вони в мене.
— ЩО?!
— І ти їх більше не знайдеш.
Голос Андрія зірвався на крик.
Але свекруха продовжила спокійно:
— Завтра я піду з Оленою до юриста. І якщо ти спробуєш щось зробити їй або дитині — все, що ти приховуєш, стане відомим дуже швидко.
Запис обірвався.
Олена сиділа нерухомо.
Вона роками вважала свекруху ворогом.
Контролюючою, холодною, неприємною жінкою.
Але саме вона виявилася єдиною, хто її захищав.
Олена підвелася й пішла в кімнату Надії Петрівни.
Свекруха вже була одягнена. Поруч стояла зібрана валіза.
— Ти все почула? — спитала вона.
Олена кивнула.
— Чому ви мовчали?
— Бо ти б мені не повірила.
Вони кілька секунд мовчали.
— Розбуди Максима. Внизу чекає мій брат.
За десять хвилин вони стояли в коридорі.
Максим спав у Олени на плечі.
Двері вітальні відчинилися.
Ірина вийшла сонна.
— Куди ви зібралися?..
Олена подивилася на неї.
І вперше за довгий час у її погляді не було сумніву.
Вона підійшла й різко вдарила сестру по обличчю.
Ляпас пролунав глухо й боляче.
Ірина скрикнула.
У цей момент із кімнати вибіг Андрій.
— Що тут відбувається?!
Олена кинула телефон йому під ноги.
— Послухай.
Він зблід.
Зрозумів одразу.
— У тебе є доба, — сказала Олена спокійно.
— Потім ти зникнеш із нашого життя.
Надія Петрівна стала поруч із нею.
Вперше вони були не свекруха і невістка.
А союзники.
За пів години машина виїхала нічним Києвом.
Максим спав у бабусиних руках.
Олена дивилася у вікно.
І розуміла: інколи зрада приходить від тих, кого любиш найбільше.
А захист — від тих, кого недооцінював усе життя.
І що робили б ви на місці Олени?