Мене звати Роман, мені сорок два, і я двадцять років керую цехом на меблевій фабриці. Тесть мій, Свириденко Анатолій Іванович, працював тут ще до мене — начальником зміни, потім заступником директора. Коли я одружився з його дочкою Оксаною, він мене на роботу і привів. Сказав тоді: "Толковий хлопець, у мене в цеху місце є". Я вдячний був, чесно. Перші років десять.
А потім щось зламалось.
Він виходив на пенсію торік, у листопаді. І от буквально за місяць до цього почав приходити щоранку до мого кабінету — просто сідав навпроти, наливав собі чаю з мого термоса і починав. То верстат я не так налаштував, то з постачальником ціну не ту домовив, то робітникам премію зайву виписав. При всіх. При майстрах, при бухгалтерії, одного разу навіть при директорові фабрики.
Я мовчав. Думав — старий, звик командувати тридцять років, важко відпускати. Потерпи, Романе, скоро вийде на пенсію — заспокоїться.
Не заспокоївся.
Пенсія настала, а він далі приходив. Кожен ранок, о восьмій тридцять, як на роботу. Сідав у моєму кріслі — саме в моєму, не в гостьовому, — і починав перевіряти накладні. Ті, які я вже підписав. Знаходив помарку в даті — і кричав так, що чутно було в цеху розкрою за стіною.
Оксана казала: "Тату вже сімдесят два, дай йому цю дурню, нехай тішиться". А я не міг. Кожного ранку — наче на суд ідеш, а не на роботу.
Три тижні тому він зробив те, після чого я вже мовчати не міг. У фабрики є маленький столярний цех при головному виробництві — я його сам піднімав з нуля дванадцять років тому, коли ще молодшим майстром був. Офіційно він числився на мені, бо документи оформляли, коли Анатолій Іванович ще заступником був і сам мені допомагав це оформити — начебто подарунок на народження другого сина. У нотаріуса тоді все підписали.
А три тижні тому виявилось, що дарчу він оформив не остаточно — лишив собі право на щось там, юрист потім пояснював, довірчу якусь власність. І він цим правом скористався: переписав столярний цех на себе назад. Через свого адвоката, тихо, без жодного слова мені. Я дізнався від бухгалтерії, коли прийшли нові документи на підпис — а підписант уже не я.
Я пішов до нього того ж вечора. Він сидів на кухні, пив чай із блюдця, як завжди. Я поклав перед ним папери. Спитав прямо: "Анатолію Івановичу, це що таке?"
Він навіть чашку не відставив. Сказав: "Це моє. Я подарував — я й забрав. Ти без мене нуль без палички, Романе. Забув, хто тебе на фабрику взяв?"
Я стояв і думав — двадцять років. Двадцять років я цю фабрику піднімав, цех цей власними руками робив, а тепер мене, як хлопчика, "нуль без палички".
Оксана в цю мить мовчала. Не заступилась. Дивилась у вікно, ніби її це не стосується.
Я тоді вийшов з квартири і поїхав до матері. Не додому — до матері, у Дунаївці, сорок хвилин їзди. Сидів на її кухні до другої ночі, дивився, як вона вимикає плитку, розігріваючи мені борщ утретє, бо я до нього не торкався.
За три дні я подав документи на розлучення. Не через цех навіть — через те, як вона тоді у вікно дивилась.
Оксана прийшла до мене сама, без адвоката, у понеділок, коли я вже забрав з квартири речі і оселився в матері остаточно. Прийшла ввечері, з тою самою течкою документів, які тесть три тижні тому клав переді мною на кухонному столі.
Вона поклала течку на стіл переді мною і сказала: "Я ходила до нотаріуса. Довірча власність, яку тато лишив собі — вона стосувалась тільки нього особисто, не переходить у спадок і не діє, якщо оригінальний дарувальник — тобто він сам — визнає угоду недійсною при свідках уже після оформлення. А він визнав. При тобі, на кухні, коли сказав "я подарував — я й забрав". Юрист каже, це свідчення проти нього самого. Я подала зустрічний позов — на скасування переписаного права і повернення цеху тобі".
Я мовчав. Дивився на течку.
Вона сказала ще: "Я не заступилась тоді, тому що боялась його. Двадцять років боялась. А зараз домовилась з ним про інше — я забираю з нашого спільного рахунку двісті тридцять тисяч гривень, які він мені дарував останні шість років на "про запас", і кладу їх на депозит на твоє ім'я, окремо від розлучення, окремо від майна. Це не подарунок за нього. Це те, що належало нашій родині, а не йому".
Вона витягла з течки ще один аркуш — довідку про відкритий рахунок у Приватбанку. Моє ім'я, сума, дата — учора.
Анатолій Іванович подзвонив мені за два дні. Я не взяв слухавку одразу — доробляв накладну у цеху. Передзвонив увечері, коли робітники розійшлись.
Він сказав коротко: "Мені юрист сказав, суд я програю. Цех лишається за тобою". Я мовчав. Він додав: "Я хотів, щоб ти пам'ятав, хто головний". Я відповів: "Я пам'ятаю. Головний — той, чиє ім'я в документах".
Розлучення з Оксаною ми так і не скасували — заяву не забрали. Але вона й досі приносить мені кожної суботи банку з борщем, лишає на порозі в матері, не заходячи. Цех столярний працює далі, під моїм підписом. У кабінеті тепер стоїть тільки одне крісло.
