Заборгованість зятя перед тещею за СТО
Мене звати Тарас Оришко, мені сорок один, і я водій-дальнобійник у Вінниці. Той вівторок, шістнадцятого вересня, почався як звичайний робочий день — я розвантажував фуру на складі за Хмельницьким шосе, коли раптом відчув, ніби хтось всадив мені в груди розпечений прут. Впав прямо між піддонами. Хтось із хлопців викликав швидку, і далі — вже тільки уривками: сирена, крапельниця, білий коридор лікарні швидкої допомоги.
Коли я розплющив очі в реанімації, першим, що побачив, було обличчя моєї доньки Соломійки. Їй сім. Вона стояла біля ліжка, вчепившись у мою руку двома долоньками.
— Тату… тільки не йди… я ще не навчилась кататись на роликах сама…
Дружина моя, Ірина, сиділа на кушетці біля стіни й затуляла рота долонею, щоб не було чути, як вона плаче. А поряд, біля дверей палати, стояла її мати — моя теща, Валентина Панасівна.
Тут я мушу пояснити, хто така Валентина Панасівна і чому саме в ту хвилину, коли я лежав під крапельницею з кисневою маскою на обличчі, вона стояла в коридорі й щось глухо бурмотіла в телефон, відвернувшись до вікна.
Одинадцять років тому, коли ми з Іриною тільки одружилися, я взяв у борг у Валентини Панасівни чотириста тисяч гривень — на СТО, яку відкривав разом із братом на Замостянській. Тоді це були її останні заощадження, ще з тих часів, коли вона працювала бухгалтером на "Маяку". Ми домовилися на словах: повертаю потроху, як піде справа. Справа пішла — я купив нову підйомну установку, найняв двох майстрів, СТО почала приносити непоганий дохід. А борг я… забув. Чи, точніше, вирішив, що теща й сама не пригадує — вона ніколи не нагадувала, приходила на свята, дарувала Соломійці подарунки.
Аж поки три місяці тому не запропонувала переписати половину СТО на неї офіційно — мовляв, у рахунок того боргу і на майбутнє для онучки. За кухонним столом, при Ірині, я сказав їй, що вона лізе не в свою справу, що бізнес мій, я його підняв своїми руками, а вона просто хоче "прибрати шматок" під старість. Ірина мовчала, переводила погляд з мене на матір. Валентина Панасівна тоді склала серветку, акуратно поклала її біля тарілки й пішла додому пішки, хоча надворі йшов дощ.
Відтоді ми майже не розмовляли. І ось тепер вона стояла в коридорі лікарні швидкої допомоги на Хмельницькому шосе і бурмотіла в слухавку уривками:
— …до ранку… ні, Костянтине Олеговичу, я не питаю вашої думки, я прошу зробити свою роботу.
Костянтин Руданський — юрист, я дізнався про нього пізніше. А тоді я чув тільки обривки, і в голові, під крапельницею, складав із них найгірше: "до ранку", "документи", "не питаю вашої думки". СТО. Вона хоче забрати СТО зараз, поки я не можу навіть підняти руку.
Лікар, Олег Дмитрович Гринчук, стояв біля мого ліжка й дивився на монітор. Серцевий ритм скакав. Він сказав Ірині коротко: "Ще одна така хвиля — і апарат штучної вентиляції легень буде необхідний просто зараз, не чекаючи". У палаті пахло хлоргексидином, і десь у коридорі рипів візок із брязкотом металевих піддонів — той звук я потім ще довго чув уві сні.
Соломійка не відпускала мою руку.
— Тату, пам'ятаєш наш велосипед? Ти обіцяв, що в суботу ми поїдемо разом до Вишеньки, до озера. У мене на ньому кермо ще розхиталось, ти казав, підкрутиш…
Валентина Панасівна зайшла до палати, підійшла до ліжка з іншого боку — не до мене, а до Соломійки. Присіла навпочіпки, взяла онучку за плечі.
— Соломійко, бабуся зараз піде. Почекай мене тут із мамою.
Вона вийшла в коридор. Я провів її очима й подумав: піде дзвонити далі, домовлятись остаточно, поки я лежу тут безпорадний. Образа піднялась у горлі гострим клубком — я навіть спробував сісти, потягнути з себе трубку, і Ірина притисла мене назад до подушки долонею.
Ірина розповіла мені решту пізніше, коли я вже міг сидіти на ліжку й пити компот із сушки з пластикового контейнера, який вона приносила з дому.
Виявилось, того ж вечора Валентина Панасівна оплатила окрему палату — дев'ять тисяч чотириста гривень за добу, я потім сам бачив чек, — найняла приватну медсестру на ніч і домовилась про консультацію кардіохірурга з обласної лікарні. На все це пішло майже двісті тисяч гривень. Костянтину Руданському вона диктувала не переуступку СТО, а список: препарат клопідогрель, якого не було в лікарняній аптеці, приватна бригада, папери для страхової.
Коли за три дні я нарешті зміг говорити зв'язно, вона прийшла до палати одна, без Ірини й Соломійки. Сіла на стілець біля ліжка, поклала на тумбочку тонку папку.
— Костянтин Олегович підготував, — сказала вона. — Розписка, що твій борг переді мною анульований. Весь. І довідка з обласної, що оплата за лікування — подарунок онучці, не тобі.
Я дивився на папку й мовчав — не тому, що не знав, що сказати, а тому, що в горлі стояв той самий клубок, тільки тепер він не хотів ні вниз, ні назовні.
— Я одинадцять років мовчала, — сказала вона, не дивлячись на мене, розправляючи кут серветки на тумбочці. — Думала, сам колись пригадаєш.
Вона забрала папку, залишивши мені тільки розписку, і пішла до буфету купити Соломійці какао — та чекала в коридорі на пластиковому стільці, гойдаючи ногами, які ще не діставали до підлоги.
Мене виписали через два тижні. Того ж дня, ще стоячи біля прохідної лікарні в куртці, яка стала мені завеликою після втрати ваги, я подзвонив Костянтину Руданському сам. Спитав, чи можна оформити дарчу — не половину СТО, а окремий рахунок на ім'я Соломійки, куди щомісяця йтиме частка прибутку з майстерні, доки їй не виповниться вісімнадцять. Він сказав, що оформить за тиждень.
Тепер по суботах ми з Соломійкою й справді їздимо до Вишеньки на велосипедах — я попереду, вона на своєму, з рожевими колесами й підкрученим кермом, позаду. А Валентина Панасівна щонеділі приходить до нас на борщ, і я сам наливаю їй тарілку першою, перш ніж сісти за стіл.
