За вікном мжичило — типова київська зима без снігу, тільки мокрий асфальт і жовті вогні маршруток. У квартирі на Оболоні пахло гвоздикою та мандаринами: Соломія готувала цей стіл із самого ранку, і зараз, о сьомій вечора, кухня скидалася на поле бою після виграної битви — каструлі, форма з-під качки, розсипана цедра.
Привід був подвійний: Святвечір і чотири роки, як вони з Тарасом розписалися в Палаці одруження на Печерську.
— У тебе тут олія якась дивна в оселедці під шубою, — Христина відсунула тарілку виделкою, ніби бридливо чіпала щось живе. — Гірчить. Ти в «Сільпо» брала чи на базарі?
Соломія стояла біля плити зі своєю банною рукавицею в руках. У духовці доходила качка з чорносливом — вона поставила її ще о четвертій, розрахувавши так, щоб подати гарячою рівно до дванадцятої страви.
— Олія звичайна, соняшникова, — рівно відповіла вона. — Пляшку відкрила сьогодні.
— Ну не знаю… — зовиця скривилася вдруге. — Присмак якийсь. Ти взагалі вмієш готувати шубу, чи це вперше спроба?
Ярослава Дмитрівна голосно засопіла на чолі столу. Місце Тараса, по суті, — але свекруха сіла туди одразу, тільки-но переступила поріг, ще й пальто не встигла зняти.
— Христинка в нас із дитинства на харчові барвники реагує, — процідила Ярослава Дмитрівна. — Їй сюрпризи в тарілці протипоказані.
Тарас длубався виделкою в узварі й мовчав.
— Тарасику, скажи щось, — Соломія глянула на чоловіка.
— Мам, шуба нормальна, — буркнув він невпевнено й одразу додав, звертаючись уже до матері: — Їж, не звертай уваги.
Усередині щось клацнуло, як тугий вимикач у темному коридорі. На столі стояв кутя в маминих раритетних розетках із фольгового скла, дванадцять страв, на які Соломія витратила три тисячі двісті гривень — свою премію за квартал. Тарас про ці гроші навіть не знав: вона сказала, що витрати — спільні, з сімейного конверта.
Христина відсунула тарілку далі.
— А нормальна їжа є? Пельмені якісь, чи що? Я оці ваші дванадцять страв не розумію, це ж отрута ботулізму в кожній банці, якщо не так закатали.
Тарас поклав ложку.
— Соломіє, звари їй пельменів. Шкода, чи що?
Вона мовчки перевела погляд на чоловіка. Тарас Володимирович, тридцять чотири роки, менеджер із продажів у компанії, що возить будматеріали з Польщі. Чоловік, який за чотири роки шлюбу так і не навчився закривати рота своїй родині, коли та відкривала його на його дружину.
— Пельменів немає, — коротко сказала Соломія.
— А що взагалі є пристойного? — втрутилася Ярослава Дмитрівна. Вона підхопила виделкою шматочок оселедця, понюхала й поклала назад на скатертину — жирна пляма розповзлася по білому льону, як карта незнайомої країни. — Це взагалі свіжа риба? Чи з морозилки якийсь дешевий стандарт?
— Я сама її просолила, три дні тому.
— Ой, ну тоді все зрозуміло, — свекруха відсунула тарілочку. — У мене шлунок один. Пропорції солі знаєш? Чи на око сипала?
Соломія стисла рукавицю. Тканина врізалась у долоню.
— Пропорції нормальні.
— Тарасику, оселедець не чіпай, — наказала мати. — Пам'ятаєш, як у сьомому класі отруївся на дачі?
Тарас слухняно відсунув тарілку.
Соломія стояла посеред власної кухні й дивилася на цей театр. У квартирі було тепло від духовки, але по спині пробіг холод, ніби хтось відчинив кватирку.
— То олія в шубі гірка, риба несвіжа й небезпечна одночасно? — уточнила вона.
— Соломійко, ти тільки не ображайся, — почала Ярослава Дмитрівна медовим тоном. — Ми ж рідні люди. Хто тобі правду скаже, як не ми? Готування — це не твоє. Пиши мовчки список продуктів наступного разу, я сама привезу.
— А моє — це іпотеку за двокімнатну виплачувати? — спитала Соломія.
Тарас смикнувся.
— Соломіє, не сьогодні. Свято ж!
— Свято? — вона обвела поглядом стіл. — У вас такі обличчя, ніби я вам мишачої отрути в кутю досипала.
— А ми винні, що несмачно? — пирхнула Христина. — Я взагалі-то в гості прийшла. Маю право на нормальний прийом.
«Нормальний прийом»… Христині було двадцять сім, вона нігде офіційно не працювала третій рік поспіль, зате мала блог про манікюр із чотирьохсот підписниками. Влітку Соломія закрила її борг за кредитною карткою — чотирнадцять тисяч гривень, взятих на курс у Дубаї, з якого Христина повернулася без засмаги й без грошей. Гасили той борг із заначки Соломії, бо Тарас тоді якраз купував собі нові зимові шини.
— Тобі потрібен нормальний прийом? — Соломія підійшла ближче до столу. — Ресторан на Хрещатику працює до одинадцятої.
— То дай грошей, я й піду! — вишкірилась Христина. — Тарасик тобі всю зарплату здає, знаю я.
— Христинко, не язви, — лагідно докорила донці Ярослава Дмитрівна й тут-таки перевела погляд на Соломію. — Хоча дівчинка має рацію. Живете на широку ногу — оселедець власного посолу, качка в духовці, а Тарасику куртку нову два роки не купите!
Соломія глянула на чоловіка.
— Тарасе. Скажи мамі, чия це качка. На чиї гроші куплена.
Він втупився у порожню тарілку.
— Мам, ну ми домовлялися не рахувати наші фінанси…
— Я й не рахую! Мені сина шкода! — голос свекрухи піднявся на октаву. — Він на роботі як віл, а ти йому гіркою олією в очі!
На Соломії була тільки тонка золота ланцюжок, подарунок бабусі. У сусідній кімнаті, за стіною, у сусідів гавкав пес — здається, спанієль, він гавкав щовечора рівно о сьомій, коли господар повертався з роботи, і зазвичай Соломія навіть не помічала цього звуку. Зараз він різав по вухах.
Задзвенів таймер духовки. Качка була готова.
Соломія пішла на кухню, дістала важке деко. Птиця вкрилася золотистою скоринкою, чорнослив всередині набряк соком, пахло гвоздикою й коньяком, яким вона скропила тушку годину тому. Ідеально. Вона несла страву в кімнату й думала тільки одне: навіщо взагалі це готувала.
— О, гаряче нарешті, — пожвавилась Христина. — Сподіваюся, хоч це їстівне.
Соломія поставила тацю в центр столу.
Ярослава Дмитрівна примружилась:
— Перетримала. Крильця он майже чорні. Суха буде, як шкарпетка взимку.
Христина тицьнула виделкою в грудку:
— Жорстка ж, елементарно. Ти рецепт де брала — з "Одноклассников"?
Тарас узяв ножа, відрізав шматок, пожував.
— Нормальна качка. Трохи жорсткувата. Соломіє, дай кетчуп.
— Кетчуп? До качки з чорносливом?
— Ну сухувата, в горлі дере. Принеси, будь ласка.
Це була не межа. Це була бетонна стіна з арматурою. Соломія подивилася на стіл: на розтрачені гроші, розмазані виделками по тарілках, на свекруху, що колупалась зубочисткою, зневажливо косячись на оселедець, на зовицю з кривою губою, на чоловіка, що просив кетчуп до страви, яку вона робила за маминим рецептом.
— Ні, — сказала вона.
— Що "ні"? Кетчупу немає, тоді майонез давай.
— Ти це не їстимеш.
Вона взяла тацю з качкою й підняла над столом.
— Гей, ти що?! — Христина відсахнулась. — Постав, я хоч чорнослив спробую!
— Чорнослив теж підозрілий, ще подавишся, — сухо відповіла Соломія й понесла тацю на кухню.
Повернулась за шубою — тією, з гіркою олією. Забрала. Потім за оселедцем — фарбованим і сумнівним. Забрала й той.
— Соломіє, ти здуріла? — обурилась Ярослава Дмитрівна.
— Рятую вашого шлунка, Ярославо Дмитрівно. Сюрпризи ж протипоказані.
— Ми гості! — заверещала Христина.
— Гості кажуть "дякую" й їдять що подали. Або мовчки не їдять. А ви прийшли витирати об мене ноги на моїй же кухні. Не вийде.
Тарас підскочив зі стільця:
— Соломіє. Негайно поверни їжу на стіл.
— А то що? Розлучишся?
— Це моя мати й моя сестра, я не дозволю…
— Твоя мати й твоя сестра можуть піти в кафе на розі, я оплачу два комплексних обіди. З тих чотирнадцяти тисяч, які Христина мені досі винна.
— Я нічого не винна, брат дозволив не віддавати! — крикнула Христина.
Соломія повільно перевела погляд на Тараса.
— Дозволив? З моїх грошей дозволив?
Він відвів очі й нічого не сказав. Це мовчання й було відповіддю.
Ярослава Дмитрівна підвелася, поправляючи золотий ланцюжок на шиї.
— Ти пошкодуєш. Тарас із тобою не залишиться. Правда, синку?
Тарас нервово сковтнув.
— Соломіє, ти перегинаєш. Вибачся перед мамою, накрий стіл знову, і забудемо.
— Забудемо? — вона підійшла впритул, від нього пахло парфумом, який йому щороку дарувала мама на день народження. — Тарасе, чия це квартира?
Він моргнув.
— До чого тут квартира взагалі, ми ж сім'я.
— Квартиру я купила три роки до нашого весілля, за іпотекою, яку виплачую сама. Ти тут прописаний тимчасово, за моєю згодою.
— Ти мені цим дорікаєш?! Я тут ремонт робив, шпалери сам клеїв у коридорі!
— Шпалери коштували вісімсот гривень за рулон. А твоя родина сьогодні з'їла моїх нервів на суму, якої не порахувати. Куртку сам візьмеш чи теж на стілець кинути?
Він відступив на крок. У очах — щось схоже на справжній переляк: звик до поступливої Соломії, вона за чотири роки жодного разу голосу не підвищила.
— Я з ними піду, — сказав, намагаючись зберегти обличчя. — І поки на колінах не приповзеш вибачатися, не повернуся.
— Ловлю на слові. Ключі — на тумбочку в передпокої.
— Що?
— Ключі, Тарасе. Свої речі забереш завтра ввечері, коли мене не буде вдома. Коробки виставлю на сходовий майданчик.
Вони одягались мовчки. Христина злобно сопіла, намотуючи шарф. Тарас демонстративно кинув зв'язку ключів на дзеркальну поличку — вони дзенькнули об скляну вазочку із сухоцвітами, і вазочка ледь не впала.
— Ти руйнуєш сім'ю через шматок м'яса, — кинув він у дверях.
— Я прибираю квартиру, — відповіла Соломія.
Двері зачинилися. Вона повернула замок на два оберти, накинула ланцюжок. У передпокої пахло чужими парфумами й ще чимось кислим — здається, страхом, хоча зазвичай страх не пахне.
Постояла хвилину, притулившись до дверей чолом. За стіною спанієль знову гавкнув, коротко, ніби поставив крапку.
На кухні вона дістала гарну тарілку з бабусиного сервізу, поклала собі шматок качки з чорносливом, начерпала ложкою залишки узвару, відрізала скибку хліба з часником. Сіла за спорожнілий стіл, у якому вперше за вечір стало тихо по-справжньому.
М'ясо танануло в роті, соус змішувався з коньячним ароматом. Вона налила собі келих кагору, який купувала спеціально до Різдва й берегла у шафі.
Телефон завібрував: "Мама Ярослава Дмитрівна" — три пропущені. Потім повідомлення від Тараса: "Переведи гроші на готель, я на підлозі в Христини спати не буду, там пес до ранку скавучить".
Соломія дожувала качку, відправила повідомлення в спам і заблокувала обидва номери. Потім відкрила застосунок банку, знайшла папку з документами на квартиру — саме ту, куди чотири роки складала квитанції про сплату іпотеки виключно зі своєї карти, — і переказала одинадцять тисяч гривень зі спільного накопичувального рахунку на власний, окремий. Той, про який Тарас не знав.
Завтра о дев'ятій ранку вона мала зустрітися з юристом на Печерську — записалася ще тиждень тому, про всяк випадок, ще не знаючи, що випадок настане так швидко. Домовилась переоформити прописку й скласти список майна, купленого за її гроші за роки шлюбу. Коробки для речей Тараса вона вже присвятила купити: три штуки, картонні, по сто двадцять гривень кожна, у господарчому на розі.
Свічка на підвіконні догоряла, віск капав на блюдце. Соломія долила собі кагору й увімкнула телевізор — саме йшло новорічне звернення, повторне, з минулого тижня. Вимкнула звук і просто дивилася на беззвучні губи, доїдаючи качку, яку так ніхто, крім неї, і не оцінив по заслузі.
