Мене звати Остап Коломієць, мені тридцять два, живу в Житомирі, працюю електромонтажником у міській комунальній службі. А моя теща, Ліна Петрівна Шевчук, рік тому в п'ятдесят три роки раптом стала репером. Ні, я не жартую.
Почалося все на дачі в Коростишеві, минулого літа. Ми смажили шашлик, донька — моя дружина Марічка — вмикала колонку з якоюсь музикою, і Ліна Петрівна почала підспівувати, а потім і сама щось рифмувати почала під біт. Марічка зняла на телефон, виклала в сторіс — і за тиждень у тещі було півтори тисячі підписників. Вона купила мікрофон, якась студія в Житомирі на Корбутовці записала їй трек за три тисячі гривень, і понеслося.
Я спочатку сміявся разом з усіма. Чесно. Відео, де моя теща в спортивному костюмі Адідас, з золотим ланцюжком дочки на шиї, читає реп про "справжніх чоловіків, які миють посуд" — це було навіть зворушливо. Та й сусіди по будинку на Корольова почали її впізнавати в ліфті.
Але потім вона написала трек під назвою "Зять-нероба". Про мене. Прямо з іменем, з натяком на те, що я нібито не допомагаю по господарству і сиджу в телефоні замість того, щоб лагодити кран. Трек набрав двадцять тисяч переглядів за три дні. Мені на роботі хлопці з бригади крутили його на перерві й сміялися так, що один упустив розвідний ключ собі на ногу.
Знаєте, що мене найбільше зачепило? Не те, що вона мене висміяла. А те, що кран я той полагодив ще в березні. Квитанцію за запчастини навіть зберіг — сорок два гривні вісімдесят копійок за прокладку, купував у господарчому на Великій Бердичівській. А вона цього взагалі не помітила, бо того дня, коли я лагодив, була на манікюрі.
Я написав їй у месенджер: "Ліно Петрівно, можна без мене в піснях?" Вона відповіла голосовим — три хвилини сміху і фрази "так це ж реп, тут так заведено, діс — це нормальна конвенція". Потім виклала в сторіс скрін нашого листування з підписом "Зять образився 😂". Коментарів під цим постом було більше, ніж під самим треком.
Марічка стояла між нами, як міст, який ніхто не хотів переходити. Я бачив, як вона мучилася: з одного боку мати, яка раптом знайшла у п'ятдесят три роки щось, що робить її живою, з другого — чоловік, якого ця мати публічно виставила диваном з ногами перед телевізором.
Я не злий чоловік. Правда. Але в мене є межа, і та межа — це коли особисте стає контентом без мого дозволу. Я подзвонив своєму куму, Вітальку, який якраз рік тому розводився і знає, як читати договори оренди студій та авторські права на трек — він юрист у страховій компанії. Запитав: а чи можна якось офіційно попросити видалити згадку мого імені?
Виявилось — можна. Не через суд, звісно, це перебір. А простіше: в музиці, яку теща записувала в тій студії на Корбутовці, був договір з продюсером — молодим хлопцем Данилом, двадцять шість років, який робив їй біти за гонорар і процент з прослуховувань на стрімінгових площадках. І в договорі було чітко прописано: право на видалення чи редагування треку належить виконавцю, тобто Ліні Петрівні, протягом шести місяців з дня релізу — безкоштовно. Потім — тільки за додаткову плату, вісім тисяч гривень.
Трек "Зять-нероба" вийшов два місяці тому. Часу було достатньо.
Я не став тиснути через скандал. Натомість зробив те, що умію краще за діси й сторіс, — пішов до нотаріуса разом з Марічкою і оформив на її ім'я офіційну довіреність на ту квартиру на Корольова, яку ми з нею купували разом ще п'ять років тому в іпотеку, і яку досі записано тільки на мене, бо так вийшло з документами при купівлі. П'ятдесят відсотків частки — Марічці, нотаріально, безкоштовно для неї, за її ж бажанням, яке вона висловила давно, та руки не доходили. Для мене це було важливо зробити саме зараз: показати, що родина — це не привід когось виставляти посміховиськом, а навпаки, привід подбати один про одного по-справжньому, папером, а не лайками.
А вже потім, тримаючи копію тієї довіреності в руках, я написав тещі довге повідомлення. Без крику. Просто: "Ліно Петрівно, я радий, що у вас з'явилося щось своє. Але трек прошу видалити до п'ятниці, інакше я звертаюся до Данила напряму як співавтор історії, яку він використав у тексті без мого дозволу на зображення особи". Це був трохи перебір юридично, Віталько потім сказав, що формулювання кульгаве, але подіяло.
У п'ятницю, двадцятого вересня, о пів на дванадцяту вдень трек зник зі сторінки. Без пояснень, без вибачень у сторіс. Тільки через два тижні на дачі в Коростишеві, коли ми знову смажили шашлик і дощ почав накрапати на тент, Ліна Петрівна мовчки поклала мені на тарілку найбільший шматок м'яса і сказала: "Данило вже пише новий трек. Про сусіда Миколу з четвертого поверху, який паркується на два місця". Я тільки хмикнув і подумав: ну хоч не про мене.
Квитанцію за прокладку я все ж таки викинув того ж вечора. Вона своє відпрацювала.
