Я повернувся з роботи о пів на сьому. Пахло вареною капустою з під'їзду, і лампа на третьому поверсі, як завжди, не горіла. Відчиняю двері — а на кухні стоїть теща. У моєму фартусі. Перекладає банки з гречкою, ніби так і треба.
— Ви знову без дзвінка? — вирвалося в мене.
— Ой, не починай, Романе. Я просто трохи прибрала. У вас тут такий безлад, — вона навіть не повернулася.
Двері були відчинені навстіж. Ключ стримів у замку зовні. Син сидів у кімнаті, а дружина Оксана дивилася на мене з докором.
— Мама ж допомагає. Чого ти знову?
Я стягнув кросівки і пішов у ванну. Вода з крана текла холодна — бойлер знову не встигав нагрітися. Я тер обличчя і думав: скільки ще?
З Оксаною ми одружені вісім років. Спочатку жили в Києві, потім переїхали в Полтаву — тут дешевше. Три роки тому взяли кредит на двокімнатну в спальному районі. Банк щомісяця знімає з моєї картки 11 400 гривень. Працюю на СТО, двигуни перебираю. Іноді перепадає підробіток.
Теща Галина з першого дня мала наш ключ. «Про всяк випадок», — сказала Оксана. Я тоді не став сперечатися. Не хотів виглядати тим, хто розділяє сім'ю.
Перші місяці вона справді допомагала: то борщ принесе, то з Богданом посидить, поки ми в кіно. А потім почалося.
Замість того, щоб подзвонити, вона просто відчиняла двері. Я міг сидіти в трусах на кухні з кавою — а вона вже стоїть над душею: «Чого не на роботі? Чого Богдан не вдягнений? Чого у вас знову повні раковини посуду?»
Одного разу я прийшов додому, а вона сидить на моєму ліжку. Простирадла поміняла.
— Ці були несвіжі, — пояснила.
Я запитав Оксану, навіщо мати ключ, якщо вона не користується ним за призначенням. Оксана відповіла:
— Вона ж мама. Вона хоче як краще.
— А ти хочеш, щоб я жив як у гуртожитку? — не стримався я.
— Не перебільшуй.
Тоді я зрозумів, що Оксана не бачить того, що бачу я. Для неї це норма. Для мене — ні.
Теща коментує мої інструменти. Я тримаю їх у комірчині, у ящику. Вона переклала все: ключі на 10 окремо, викрутки окремо. Я не можу знайти нічого.
— Я навела лад, — гордо каже. — У тебе там був свинарник.
Я пояснюю, що мені так зручно. Вона знизує плечима. Наступного разу знову перекладає. Це дрібниця, але вона з'їдає.
Одного разу я почув, як вона каже Богданові:
— Не кажи татові, що ми їли шоколадку перед обідом. Бо він знову буде злий. Ми ж не хочемо, щоб тато злився?
Мені перехопило горло. Син згодився. Вони ділили «Снікерс». Я стояв у коридорі, тримаючи пакет із хлібом, і не зайшов. Розвернувся і пішов у двір. Там курив на лавці, поки не заспокоївся. У дворі гавкав сусідський пес Байда — він завжди перший чує, коли хтось іде.
Оксана потім сказала: «Ну і що? Бабуся ж не вчить його красти. Просто не хотіла, щоб ти нервувався». Я зрозумів: вона теж так думає. Це їхня жіноча змова проти мене.
Того четверга я прийшов з роботи втомлений, як собака. На СТО зранку загнали «Шкоду» з повним ремонтом двигуна. Я весь день на колінах. Заходжу — теща знову в нашій спальні. Гладить мої сорочки. Не мої — Оксанині. Мої просто валяються.
— У тебе ось тут пляма від оливи, — вона тикає пальцем.
Я дивлюся на неї і кажу:
— Галино, ви зараз заберете ключ і більше ніколи не зайдете без дзвінка.
Вона округлила очі.
— Ти що собі дозволяєш?
— Те, що я мав зробити давно. Ваш ключ — це зламані кордони. Я не можу жити в квартирі, де будь-хто може зайти о сьомій ранку, поки я голяка.
— Я не будь-хто! Я мати твоєї дружини!
— Саме тому я прошу вас, а не наказую.
Вона почала плакати. Голосно. Прибігла Оксана.
— Що ти накоїв?!
Я подивився на Оксану.
— Або ти забираєш у неї ключ, або я міняю замок. І не тільки замок, Оксано.
Оксана застигла. Вона знала, що я не жартую. Знав і я: якщо вона вибере матір, я зніму квартиру і заберу Богдана. Принаймні, це було б чесно.
Теща кричала, що я невдячний, що вона «все для нас робила». Я стояв, не кажучи ні слова. Потім розвернувся і вийшов.
Наступного ранку я сів у маршрутку до «Епіцентру», віддав 12 гривень за проїзд. Купив замок. Не найдорожчий, але з гарною репутацією. 1240 гривень. Ще взяв дриль у сусіда Толіка, бо свого не мав. Повернувся додому. Оксани вже не було — пішла на роботу. Богдан був у садочку.
Я викрутив старий замок. Він піддався не одразу — шурупи закисли. Я витратив півтори години. Потім поставив новий. Поклав один ключ собі в кишеню, другий — на тумбочку біля ліжка Оксани. Старий ключ тещі поклав у конверт, який залишив на дверях.
Ввечері Оксана прийшла. Побачила новий замок. Спитала:
— Ти серйозно?
— Так.
— Мама прийде — що я їй скажу?
— Скажеш, що ми поміняли замок.
Вона заплакала тихо, без істерики. Я не підходив. Я хотів, щоб вона зрозуміла: це не проти неї. Це за нас.
О сьомій вечора в двері подзвонили. Я глянув у вічко. Теща. Вона вставила ключ, покрутила. Раз, другий. Не підходить. Почала дзвонити. Потім стукати.
Я відчинив двері. Вона стояла з ключем у пальцях.
— Що це означає? — запитала вона тремтячим голосом.
— Це означає, що у нас новий замок. Ваш ключ більше не працює.
— Ти не маєш права!
— Маю. Це моя квартира. Я плачу за неї 11 400 гривень щомісяця. І я маю право на те, щоб мій дім був моїм.
Вона перевела очі на Оксану. Оксана стояла в коридорі, обійнявши себе за плечі.
— Оксанко, ти бачиш, що він робить?
— Бачу, мамо. Він зробив те, що я не могла.
Теща відступила на крок.
— Ви ще пошкодуєте. Я вам більше ніколи…
— Добре, — перебив я. — Домовилися.
І зачинив двері.
Це був перший раз за вісім років, коли я заснув спокійно.
З того дня теща не з'являлася. Оксана ходила до неї сама, поверталася з червоними очима, але не розпитувала. Я не питав. Через місяць вона сказала:
— Мама питає, чи може прийти в суботу. На обід.
Я згодився.
Вона прийшла. Стукала. Я відчинив. Вона не зайшла одразу, стояла на порозі.
— Можна?
Я відступив.
За обідом вона сиділа як чужа. Не лізла до каструль, не переставляла тарілки. Лише в кінці запитала:
— А можна мені взяти у вас трохи кропу з балкона?
— Беріть, — сказав я.
Вона вийшла на балкон, зрізала кріп у пакет. Повернулася, поцілувала Богдана в маківку.
— До побачення.
І пішла.
Я стояв біля вікна і дивився, як вона чекає маршрутку на зупинці. Пакет з кропом висів у неї на зап'ясті, вона переклала його з руки в руку, поправила комір плаща. Під'їхала маршрутка номер 17, двері відчинилися зі скрипом. Теща зайшла, сіла біля вікна, поклала пакет на коліна.
У мене в кишені лежав мій ключ — новий, ще не притертий, з гострими краями. Я вийняв його і крутив між пальцями, дивлячись, як маршрутка виїжджає з двору й зникає за поворотом.
