Мою зовицю Світлану всі називали Жінка-коса. У свої сорок два вона мала чорне хвилясте волосся, яке спадало нижче сідниць — сімдесят два сантиметри, якщо точніше. На вулиці незнайомці оберталися, фотографували крадькома. Світлана ніколи не стриглася, лише підрівнювала кінчики раз на півроку і щосуботи влаштовувала цілий ритуал: оливкова олія, жовток, відвар кропиви, дерев’яний гребінь. Вона любила своє волосся так, як люблять єдину дитину.
Тому, коли вчора ввечері вона стала на порозі нашої кухні у в’язаній вовняній шапці, насунутій мало не до брів, ніхто нічого не запідозрив. В одній руці Світлана тримала чохол із костюмом.
Мій син Максим саме повернувся з другої роботи — він розносив піцу на старенькому скутері «Хонда», — стягнув мокрі кросівки, сів за стіл. Зароблене відкладав на випускний уже сім місяців, але торішньої зими чоловік втратив роботу на меблевій фабриці, тож усі Максимові заощадження пішли на ліки для свекрухи та оплату боргів за квартиру. Він мовчки змирився, що піде на бал у старому піджаку двоюрідного брата, який висів на ньому мішком.
— Відкрий, — Світлана простягнула чохол Максимові й присіла на край стільця.
Максим розстебнув блискавку й закляк. Усередині був темно-синій костюм, саме такий, який він півроку роздивлявся у вітрині на Ольги Кобилянської, — приталений, з італійської тканини, з ледь помітною сріблястою ниткою. Максим витягнув піджак, торкнувся лацкана пальцем і видихнув так, ніби йому дали повітря.
— Звідки? — тільки й спромігся вимовити.
Мій чоловік Роман глянув на сестру:
— Ти де взяла гроші? Кредит? Позичила у когось?
Світлана мовчки стягнула шапку.
У кухні стало тихо, як перед штормом. Її голова була поголена наголо, до блиску. Шкіра на скронях була біла, незасмагла, а очі здавалися величезними, як у немовляти.
Роман відсахнувся, перекинув чашку з недопитим чаєм. Коричнева калюжа розтеклася по скатертині, ніхто не поворухнувся.
— Ти продала волосся? — голос у нього зірвався. — Ти продала свою косу, щоб купити костюм? Ти що, з глузду з’їхала?! Ти ж її… все життя… — він задихнувся, затулив рот долонею.
По його щоці покотилася сльоза. Він дивився на сестру з жахом і злістю, як дивляться на людину, яка щойно викинула у вікно найдорожче.
— Це просто шкільний вечір, Світлано! Звичайний випускний! А ти себе… що ти зробила.
Світлана підвелася, обійшла стіл, узяла Романові руки у свої долоні. Вони трусилися.
— Я продала косу не тільки через костюм, — сказала вона тихо. — Півроку тому я дізналася, що у Львові роблять перуки для дітей після хіміотерапії. Їм потрібне довге натуральне волосся, але його не вистачає. Моє якраз підійшло. Мені заплатили двадцять сім тисяч гривень. Я подумала: половину віддам на костюм, а решту — у їхній фонд. Вони купують квитки на випускний для дітей із інтернатів, онковідділень. Квиток десь триста гривень.
Тут я не витримала.
— Двадцять сім тисяч, Світлано… А в нас борг за квартиру вже четвертий місяць, і свекрусі ліки… — вирвалося в мене. Я одразу замовкла, відчувши, як палають щоки.
Світлана обернулася. Погляд у неї був не винний, а втомлений.
— Знаю, — сказала вона. — Пробач. Я не могла інакше. Максим щоранку о шостій ішов на ту піцу, потім підлоги мив, потім до ночі вчився. Я дивилася і думала: нехай хоч раз у житті не рахує кожну гривню. Хай побуде звичайним хлопцем.
Максим сидів білий, як стіна, вчепившись у піджак. Коли Світлана заговорила про нього, він опустив голову, і його плечі дрібно затремтіли. Він так і не сказав ні слова, лише притиснув піджак до грудей.
Світлана опустилася біля нього навпочіпки.
— Ти не мусила, тітко, — нарешті прошепотів Максим. Голос був рівний, але я бачила, як він з силою кусає губу.
— Знаю, — вона всміхнулася, взяла його за руку. — Волосся відросте. А вечір такий буває раз. Ти ці сім місяців не скиглив, не жалівся. То просто… хай воно буде.
Роман усе ще стояв, затуливши обличчя. Плечі його здригалися, але він опустив руку й подивився на сестру.
— Я думав, ти пожертвувала красою, — сказав він хрипко. — А ти просто… вирішила, що її замало.
Світлана підійшла до брата й притулилася лобом до його плеча. Він відняв руку від очей, поглянув на її лису голову, потім простягнув долоню й обережно торкнувся її скроні.
— Ти геть дурна, — сказав він тихо, але в голосі бриніла ніжність.
Максим підвівся, все ще стискаючи піджак. Він підійшов до Світлани, обійняв її, і костюм опинився між ними, як великий незручний пакунок.
— Це не просто одяг, — сказав він. — Це перший вечір, коли я не ховатимусь.
За вікном шумів дощ, що періщив з самого ранку. Світлана відступила на крок, потерла лоб.
— У вас чайник є? — спитала вона. — Щось холодно стало без волосся.
Роман витер обличчя долонею, шморгнув носом.
— А де ж він подівся? — буркнув і пішов до плити.
Я підлила всім чай. Потім Максим, усе ще мнучи піджак, подався в коридор, де висіло старе дзеркало. Він натягнув піджак, подивився на себе — і вперше за вечір його обличчя трохи розгладилося.
Світлана зиркнула на нього з кухні, посміхнулася й підсунула до себе горнятко.
Отак і сиділи — четверо людей під шум дощу, і лисий лоб Світлани зблискував під лампою.
