Уляна завжди перераховує ще раз. Це в неї звичка ще з тих часів, коли двадцять два роки пропрацювала бухгалтером у банку у Чернігові, поки не вийшла на пенсію. Тепер вона рахує коробки.
— Вісімнадцять, — каже вона невістці Софії, показуючи на купу в коридорі. — Це все твоє?
Софія стоїть з донькою на стегні, восьмимісячна Марійка саме зараз вирішила смикнути її за сережку.
— Це переважно Максимове. Книжки з магістратури.
— А-а. — Уляна замовкає. У неї є манера казати "а-а" так, що в ньому вміщується дуже багато.
Вони переїжджають — з Чернігова до Ніжина, бо там оренда нормальна, а не двадцять тисяч гривень за трикімнатну, як просили на вулиці Шевченка. Максим, її син, працює в ІТ, але не в якійсь з відомих компаній, а в маленькій, і того, що він заробляє, ледь вистачає на те, щоб покрити декретну відпустку Софії відтоді, як народилася Марійка.
Уляна приїхала "допомогти з пакуванням". Так вона сказала телефоном. А насправді вона ходить між коробками, наче митний інспектор, відкриває їх одну за одною, перевіряє, що всередині.
У п'ятнадцятій коробці вона знаходить їх. Дитячі туфельки, білі, майже неношені. Цінник ще на підошві — тисяча двісті гривень.
— Софіє. — Її голос змінюється. — Ти знаєш, скільки це коштує?
Софія відповідає не одразу. Вона саджає Марійку на килим, дає їй кольорове прорізувальне кільце, яке та любить жувати.
— Це подарунок від моєї мами.
— Подарунок. — Уляна тримає туфельку так, ніби це речовий доказ у суді. — Взуття для восьмимісячної дитини, яка ще не ходить, за тисячу двісті гривень. Я купувала Максиму кросівки на ринку "Урожай" за триста гривень, і йому теж було добре.
— Це не те саме, Уляно.
— Чому не те саме?
І Софія, яка зазвичай мовчить, зазвичай ковтає образи, раптом не ковтає.
— Бо моя мама не казала мені, що робити з моєю зарплатою, коли мені було двадцять два. А ви кажете.
Це виривається з неї, наче щось, що довго лежало в кутку, згорнуте, чекаючи, поки відкриється потрібна коробка.
Уляна кладе туфельку назад у коробку. Повільно. Дивиться на Софію, а Софія дивиться у відповідь, не відступаючи.
— Знаєш що, — каже Уляна, — мені, мабуть, треба додому. У мене є справи.
Вона бере свою сумку зі стільця, а не куртку — залишає її, наче привід повернутися. Але не повертається. Ні того дня, ні наступного.
Ввечері Максим телефонує матері.
— Софія розповіла, що сталося.
— Вона була нахабна.
— Вона була чесна. Це різні речі.
— Ти береш її сторону.
— Я не беру нічию сторону. Я кажу тобі, що мені тридцять два роки, Софія — моя дружина, і тобі не треба рахувати нам коробки.
Уляна мовчить у слухавку довгих десять секунд. Десь у неї в телефоні, вдома в Чернігові, є старе фото з весілля — Максим із Софією танцюють, а вона стоїть збоку і дивиться.
— Я лише хвилююся за вас.
— Ти хвилюєшся так, що Софія плаче на кухні, а я не знаю чому, поки вона сьогодні ввечері мені не розповіла. Це не турбота, мамо. Це контроль.
***
Минає два місяці. Квартира в Ніжині вже облаштована, Марійка стоїть біля дивана й пробує ходити, падає і пробує знову. Уляна не приїжджає в гості. Надіслала одне повідомлення у Вайбер на день народження Марійки — і все, без візиту.
Софія, яка повернулася на пів ставки маркетологом у невелику фірму в Прилуках, отримує дзвінок опівдні. Невідомий номер.
— Софіє? Це Уляна.
— Добрий день.
— Я… я хочу приїхати провідати Марійку. Якщо це нормально.
Софія дивиться на годинник. Пів на третю. О третій у неї нарада.
— Чому саме зараз?
— Бо я багато думала. І я думаю, що помилялася. Не щодо туфельок — вони й досі здаються мені шалено дорогими, і я досі цього не розумію. Але щодо того, що це мені вирішувати. Це не моє право. Це твоє і Максимове.
Вона не каже "вибач". Уляна ніколи легко не каже "вибач". Але вона каже:
— Я хочу навчитися бути бабусею, а не наглядачем.
Софія дивиться на Марійку, яка тепер повзе під столом, намагаючись схопитися за ніжку стільця.
— Приїжджайте в п'ятницю. На вечерю. Привезіть ті кросівки, що купували Максиму на ринку — Марійка вже підросла для свого номера.
Уляна сміється в слухавку, коротко, ніби сама здивована з себе.
У п'ятницю вона приходить з пакетом з ринку "Урожай" — маленькі коричневі черевички, двісті сорок гривень з акцією. Марійка розглядає їх, хапає один і пробує вкусити. Уляна сідає на килим — не на диван, на килим, поруч з онукою, — і за весь вечір жодного разу не згадує ціну.
