Мені було сорок два, коли я нарешті перестала перевіряти телефон кожні п'ять хвилин.
Мене звати Богдана, я тримаю квіткову крамницю на Оболоні, на Героїв Дніпра, за два квартали від ринку. Мій брат Андрій, молодший на шість років, прийняв від батька автомайстерню в Броварах — три пости, оглядовий рів, компресор, що вив, як старий пес. Батько записав це на Андрія, бо "хлопець мусить мати фах у руках", а мені лишив ділянку під Бучею, яку я все одно продала, щоб відкрити квіткову крамницю.
Домовилися на словах — бо в нашій родині все вирішувалось на словах — що майстерню колись поділимо навпіл, бо я п'ятнадцять років допомагала батькові з бухгалтерією безкоштовно, вечорами, після закриття крамниці, з калькулятором і теками документів, за кухонним столом, на якому стояла чашка з недопитим чаєм з лимоном, завжди холодним, бо я забувала його допити.
Батько помер у лютому, два роки тому. Запалення легень, десять днів в обласній лікарні на Богатирській. Андрій за ці десять днів приїхав тричі. Я спала на стільці в коридорі, бо в палаті місця не було, і їла бутерброди з апарата, бо буфет зачиняли о шостій.
Після похорону Андрій сказав, що "поки що" залишить усе як є, щоб "не робити паперового безладу", а я погодилась, бо була в жалобі й не мала сил на нотаріуса.
Чекала. Дзвонила щомісяця, потім раз на два місяці. Завжди щось: сезон, клієнти, дружина захворіла, донька в таборі, часу бракує, сама ж бачу, як він завалений роботою. Сама вигадувала йому виправдання, аби не сваритися. Надсилала смс з привітаннями на день народження, отримувала відповідь через три дні, одним словом: "дякую".
Торік, на Різдво, приїхав до мене на годину, з'їв борщ, сказав, що мусить їхати, бо теща чекає, і пішов без солодкого. Не запитав, як справи в крамниці. Не запитав, чи впораюся сама на Новий рік.
У березні пішла до нотаріуса на Оболонському проспекті, того самого, у якого батько підписував заповіт, щоб дізнатися, як насправді стоять справи на папері. Пані нотаріус, енергійна жінка в окулярах з червоною оправою, відкрила документи на право власності і сказала без емоцій: майстерня вже три роки повністю на Андрієві, жодного запису на моє ім'я, жодної угоди, жодного свідка на те усне "поділимо навпіл". Папір не пам'ятає обіцянок, сказаних біля могили.
Вийшла на вулицю, сіла на лавку біля трамвайної зупинки, там, де завжди пахне смаженими каштанами з візка на розі, і вперше від смерті батька плакала не з горя, а зі злості на саму себе — за ці два роки чекання на дзвінок, який мав прийти "як буде час".
Того ж вечора подзвонила Андрієві. Він узяв слухавку після четвертого гудка, на фоні чула телевізор — матч, коментатор кричав щось про кутовий.
— Була в нотаріуса, — сказала я.
Тиша з того боку тривала довше, ніж мала б.
— Богдано, зараз не час, у мене гості…
— Я не прошу половину майстерні, Андрію. Прошу за п'ятнадцять років бухгалтерії, яку робила безкоштовно, бо думала, що ми родина, а не що займаюся волонтерством для твоєї фірми.
— Це не так…
— Це саме так.
Поклала слухавку. Не чекала відповіді, бо вже знала, якою вона буде: чергове "мушу їхати", чергові три дні тиші.
Тиждень нічого. Потім есемеска: "Може сядемо, поговоримо". Пішла. Не з надією на половину майстерні — з тією надією розпрощалась ще на лавці біля каштанів — а щоб закрити рахунок, який сама собі виставила безкоштовно.
Сіли в кафе на Героїв Дніпра, тому самому, де батько завжди замовляв борщ з пампушками. Андрій прийшов з запізненням на двадцять хвилин, виправдовувався заторами на мосту. Замовив каву, я — воду з лимоном.
— Хочу, щоб ти знала, я не робив цього зі злості, — почав він.
— Знаю. Ти зробив це зручно. Це гірше.
Дістала з сумочки конверт — не з вимогою половини майстерні, а з рахунком, який підготувала разом зі своєю бухгалтеркою: п'ятнадцять років ведення документів, оцінені за найнижчою можливою погодинною ставкою, виходило вісімсот двадцять тисяч гривень. Не для того, щоб зруйнувати йому бізнес — розклала це на виплату протягом чотирьох років, з відсотками нижчими, ніж у банку. Але реально, на папері, у нотаріуса, з термінами.
Андрій зблід, побачивши суму.
— У мене немає таких грошей одразу.
— Не хочу одразу. Хочу на папері. З підписом. Бо останні усні домовленості в нашій родині закінчилися тим, що я сама стою в крамниці й рахую замовлення на День усіх святих, а ти граєш у більярд з тещею на Різдво.
Підписав. Не одразу — пішов, повернувся через три дні, але підписав, бо знав: інакше піду до суду, а там вийшло б дорожче й довше, і всі клієнти майстерні дізналися б про це одразу, бо в Броварах плітки розходяться швидше, ніж клієнт по масло.
Відтоді я не чекаю на дзвінок від брата. Вже не планую, що скажу, якби він подзвонив у неділю. Квіткова крамниця на Героїв Дніпра тепер має вивіску з моїм ім'ям над дверима — замовила її того самого тижня, коли ми підписали папери в нотаріуса, ніби хотіла собі нагадати, що це я плачу оренду, я закриваю касу, я вирішую.
Андрій дзвонить час від часу, щоб запитати про переказ, завжди вчасно, завжди з тією самою короткою формулою: "дякую, Богдано". Я вже не питаю, як справи в майстерні. Не мушу. Купую собі квітку на власний стіл, хризантему, ту саму, яку колись завжди відкладала для клієнтів, і ставлю її на підвіконня, там, звідки видно трамвайну зупинку і візок з каштанами.
