Дрова я так і не розколов того ранку. Тупий сокира, криве коліно чи просто руки не туди виросли — а тільки колода лежала переді мною на пеньку, ціла й ціла, скільки не бий. Село Мар'янівка під Житомиром, кінець листопада, іній на паркані ще з ночі не зійшов. Я стояв у дворі в старій куфайці батька і думав: ну от, сорок два роки, а дров розколоти не можу. Про що це взагалі говорить.
Мене звуть Олексій Ковтун. Донька моя, Настя, їй сімнадцять, вчиться в коледжі у Житомирі, приїжджає на вихідні. Живу сам — дружина, Валентина, пішла три роки тому, забрала меншого і осіла в Києві, у сестри. А я лишився тут, у батьківській хаті, з майстернею по дереву в сараї, яку тесть колись збудував, а я успадкував разом з боргами й нездатністю комусь відмовити.
Той сарай — і є вся ця історія. Точніше, папір на нього.
Теща моя, Ганна Петрівна, приїжджала того дня по дрова. Вона живе на іншому кінці села, сама, чоловік — тесть мій, майстер той самий — помер шість років тому. І от вона стоїть коло воріт, дивиться, як я топором махаю без толку, і каже:
— Льошо, а ти дрова колов колись узагалі? Чи це тобі вперше в житті доводиться?
— Колов, — кажу. — Просто дерево якесь не таке.
— Дерево як дерево, — вона підходить, бере колоду в руки, крутить. — Ти б бив не по центру, а трохи вбік, де тріщина вже пішла. Дивись.
І показала. Розкололось з першого удару. Я стояв дурний, з сокирою в руках, і думав — от тобі й уся мудрість.
А потім вона сіла на ослінчик коло сараю, дістала цигарку — курить, хоч я їй сто разів казав, що це не жіноча справа в її роки, — і сказала те, що я вже давно чекав почути.
— Льошо, я хочу поговорити про майстерню.
Я знав, до чого йде. Тесть, коли будував той сарай, оформив землю під ним і документи на майстерню на себе. Після його смерті все мало перейти Ганні Петрівні, а вона роками говорила, що "колись перепише на Насту, це ж онучці буде спадок". Я вважав це вирішеним питанням. Обладнання там на добрих сто двадцять тисяч гривень — верстати, фрезер, все, що я купував сам, на свою зарплату, останні вісім років. А земля й будівля — її.
— Я передумала, — каже вона. — Хочу оформити майстерню на Дмитра.
Дмитро — це її племінник, синок покійної сестри, живе в Коростені, працює десь у логістиці, до дерева й молотка в житті не торкався. Я перепитав, чи не жартує вона. Вона не жартувала.
— Він онук моєї сестри, теж родина, — каже. — А ти… ти ж мені не рідний, Льошо. Валя пішла, і все, зв'язок обірвався. По закону я тобі нічого не винна.
Ось так, на ослінчику, з цигаркою в руці, вона мені це й сказала. Я стояв з розколотою колодою біля ніг і не знав, що відповісти.
Розумієте, я не злий на неї за саму думку. Люди мають право розпоряджатися своїм. Але вісім років я в тому сараї працював по вечорах, після зміни на заводі, шафи людям робив, столи, навіть труну одного разу для сусіда зробив безкоштовно, бо в родини грошей не було. І весь інструмент, весь верстат — мій, куплений на мої гроші. А тепер виходить, що я буду орендарем у власному сараї в чужого чоловіка з Коростеня, який навіть не знає, як фрезер вмикається.
Я спробував поговорити спокійно. Сказав: Ганно Петрівно, а як же Настя, ваша онучка? Вона ж тут виросла, у сараї цьому дитинство провела, дерево пилками різала, коли їй п'ять років було.
— Настя виросте, вийде заміж, — каже теща, — їй цей сарай не потрібен буде. А Дмитру — сім'я, діти будуть, йому база потрібна.
Я тоді нічого не сказав. Пішов у хату, лишив недоколоті дрова на подвір'ї. І думав всю ніч — не про сокиру вже, а про той папір, ту довіреність, яку тесть колись мені не встиг написати, бо помирав швидко, за три тижні, і ніхто не думав про юридичні тонкощі, коли людина в реанімації.
Через два тижні Ганна Петрівна повідомила — вже офіційно, при Насті навіть, за вечерею — що записалась до нотаріуса в Житомирі на дванадцяте грудня. Переоформлення дарчої на Дмитра. І що я, якщо хочу, можу забрати "свої інструменти, які туди наносив".
Настя тоді весь вечір совала виделкою картоплю по тарілці, не піднімаючи очей. А потім, коли бабуся пішла, сказала:
— Тату, а ти можеш щось зробити? Ти ж там усе своїми руками…
Я сказав, що подумаю. А сам не знав, що тут думати — по закону теща мала повне право. Дарчу можна писати на будь-кого.
До юриста в Житомирі я не пішов одразу. Три дні возив у голові одну й ту саму думку — що можна просто змовчати, віддати все, як є, і не влаштовувати родині війну через якийсь сарай. А потім побачив, як Настя у вихідні прийшла в сарай сама, без мене, довго стояла коло верстата, гладила долонею стільницю, яку сама шліфувала торік. Після цього я таки поїхав до Сергія Максимовича, знайомого ще з коледжу.
Чеків за вісім років у мене назбиралося не так уже й багато — половину я, як з'ясувалось, повикидав чи загубив при переїздах, знайшлася хіба жменька: на фрезер, на пилку, ще на пару дрібниць. Сергій Максимович покрутив їх у руках, зітхнув.
— Цього мало, Олексію. На верстат чека взагалі нема? А свідки, хто бачив, як купував?
Свідком міг бути хіба сусід, який допомагав вивантажувати верстат з машини п'ять років тому, та й той не факт що пам'ятає. Про дах теж — розписки від майстра не лишилось, тільки моя пам'ять, що платив готівкою.
— Спробуємо через оцінку фактичного користування, — сказав юрист. — Але судитися ти будеш довго, і не факт що виграєш усе. Найпростіше — забрати те, на що маєш папери, і не чіпати решту. Дах спиши, вважай подарунком тестю.
Дванадцятого грудня, вранці, я не поїхав до нотаріуса заважати. Поїхав з причепом до сараю раніше, о сьомій, поки ще темно було й вікна в сусідніх хатах не горіли. Виносив мовчки, щоб не будити вулицю — верстат, фрезер, лещата, ту жменьку чеків тримав у нагрудній кишені, наче могли їх ще хтось перевірити просто зараз, коло воріт. Батьків топір, яким так криво рубав дрова того ранку, поклав останнім, зверху на весь причіп.
О десятій приїхала Ганна Петрівна з Дмитром — той уже прибув з Коростеня оформлювати документи, стояв гордий, у новій куртці. Побачили порожній сарай, голі стіни й дошки на підлозі, де раніше стояв верстат.
Теща подзвонила мені одразу.
— Льошо, ти що наробив?! Це ж моя майстерня, а ти вночі, як злодій, все вивіз!
Я стояв у гаражі товариша, де тимчасово розвантажив причіп, і дивився на верстат, який упирався ніжкою в чужу стіну, не на своєму місці.
— Не вночі, Ганно Петрівно. Вранці, — тільки й сказав я. — На обладнання паперів у мене небагато, ви маєте рацію. Але те, що є — забрав.
— А дах?! Дах теж твій?
Тут крити мені було нічим.
— Дах лишайте собі, — сказав я. — Розписки нема, платив готівкою. Вважайте, що то був подарунок на пам'ять про тестя.
Вона щось іще говорила про Дмитра, про порожню коробку замість майстерні, про те, що я міг би попередити, а не тікати затемна, — і в цьому, чесно, вона мала рацію, тікати затемна було соромно, я й сам це відчував, коли вантажив останній ящик з інструментом. Але слухати вже не було сил, і я поклав слухавку раніше, ніж хотів.
Обладнання простояло в гаражі товариша два тижні, поки не знайшлося невелике приміщення при заводі — сто квадратних метрів, три тисячі на місяць, колишній склад. Переніс усе туди, розставив, як міг, не так, як у сараї — там стіни інакші, світло падає з іншого боку.
Настя приїхала на канікули, обійшла верстати, сіла на той самий стільчик, який теж перевезли. Довго дивилась на топір, що лежав тепер у кутку біля дверей, не на своєму цвяху — тут ще й цвяха не було, щоб повісити.
— А бабуся дзвонила ще? — спитала вона.
— Раз дзвонила, — сказав я. — Стелаж якийсь просила забрати, Дмитру не потрібен.
Настя кивком не відповіла — взяла топір, зважила в руці, ніби прикидала, куди його тепер вішати в новій майстерні. Потім поставила коло стіни, лезом до підлоги, і пішла вмикати фрезер — перевірити, чи довезли його справним.
