Мене звати Ігор Пасічник, мені сорок один, і я той самий зять, про якого моя теща Галина Степанівна розповідала півмістечка Могилів-Подільського. Тільки от вона розповідала по-своєму, а я хочу розказати, як усе було насправді — з мого боку прилавка.
Мав я невеличку шиномонтажку на в'їзді в місто, дісталася вона мені від батька. Робота брудна, руки в мастилі до ліктів, зате свій дах над головою, свій заробіток. Одружився я з Оксаною одинадцять років тому, вона тоді працювала касиркою в "Копійочці", і теща моя, Галина Степанівна, з першого дня дивилась на мене так, ніби я в неї корову вкрав. Не подобався я їй. Каже, руки в тебе, Ігорю, як у слюсаря — а я і був слюсар, чого критись.
Пив я тоді, чого гріха таїти. Не по святах — щодня. Приходив із гаража, брав пляшку, ховав під сидінням старого "Москвича", що стояв у дворі без коліс, ще одну за шафою в майстерні, третю — у бабусиному погребі, там, де картопля. Сам собі здавався хитрим, а насправді всі знали, і Оксана знала, і сусід дядько Василь знав, бо саме він мене якось витяг з кювету біля траси на Ямпіль о четвертій ранку.
Найгірше було взимку дві тисячі двадцять другого. Тоді все посипалось разом — і завод, куди возив шини оптом, зупинився, і грошей не було, і в хаті холодно, бо на дрова не було за що купити. Я сидів у майстерні серед ночі, при одній лампочці, і пив просто з горла — не тому що смачно, а тому що інакше не міг заснути. Тесть мій, царство йому небесне, помер якраз того грудня, і на поминках я був такий п'яний, що Галина Степанівна вивела мене за плече надвір і сказала при всіх сусідах: "Іди проспись, ганьбо". Оксана тоді мовчала. А я запам'ятав кожне слово.
Але сталось те, чого теща не бачила, бо не хотіла бачити. Одного ранку, вже в лютому, я прокинувся в майстерні на старому дивані, весь у мастилі, і не міг згадати, де донька моя, Софійка, бо мала тоді три роки, а я навіть не знав, чи прийшла Оксана вчора з нею з садочка. Просто провал. Я тоді взяв мобільний і подзвонив на гарячу лінію — номер побачив випадково, на банері біля поліклініки, коли їздив здавати аналізи.
Мене направили на лікування в реабілітаційний центр під Немировом, у "Передню Гору" — так там усі називали те місце, бо стояло воно на пагорбі, оточене вітряками, ще з радянських часів лишились ті вітряки, крутились і скрипіли вночі, і я перші тижні від того скрипу не спав. Три місяці я був там. Оксана привозила Софійку раз на два тижні, а Галина Степанівна не приїхала жодного разу. Каже — не вір йому, знову зірветься.
Я вийшов звідти в квітні дві тисячі двадцять другого. Одного дня в травні прийшов до майстерні, а там на дверях новий замок і записка від тещі: "Майстерню переписуємо на Оксану, бо ти неспроможний, поки не докажеш". Довідався я потім, що вона намовила доньку піти до нотаріуса в Могилів-Подільській нотаріальній конторі й оформити дарчу на майстерню, поки я лежав під вітряками.
Я не пив тоді ні краплі. Пішов до нотаріуса сам, приніс довідку з "Передньої Гори" про завершений курс і чисті аналізи, приніс довідку з наркодиспансеру, що на обліку не перебуваю більше. Сів з Оксаною за стіл на кухні — не сварились, просто говорили по-людськи, як не говорили вже давно. Вона сказала: мама боялась, що ти знову зникнеш, а майстерня — це все, що в нас є.
Я відповів: тоді хай запис лишається як є, на тебе, тільки давай оформимо мене найманим працівником офіційно, з зарплатою на картку, щоб було видно — я працюю, а не просто пробач-пробач. Так і зробили. Оксана лишилась власницею, я — офіційно оформлений майстер із трудовою книжкою й записами в ній.
Три роки я так і пропрацював у власній колишній майстерні найманим слюсарем — без жодної краплі, з тією ж трудовою книжкою, куди щомісяця лягав новий запис. Галина Степанівна за весь цей час так і не переступила порога.
Приїхала вона аж цього літа, дві тисячі двадцять п'ятого, — на маршрутці з Ямполя, стала біля воріт, дивиться, як я міняю колесо клієнту. Руки в мене чисті, спокійні, ні краплі запаху мастила навпіл зі спиртом, до якого вона колись принюхувалась при кожній зустрічі. Я підняв на неї очі й сказав: "Заходьте, Галино Степанівно, чаю наллю". Вона зайшла, сіла на той самий диван, де я колись прокинувся й не пам'ятав, де донька, і довго дивилась на стіну, де в мене тепер висіла в рамці копія тієї трудової книжки — усі записи, рік за роком, без жодного пропуску.
Потім вона мовчки дістала з сумки складений навпіл папірець і поклала на стіл переді мною. Це була заява до нотаріуса — про співвласність. "Софійці вже дев'ять, — сказала вона, — хай росте, знаючи, що майстерня батькова так само, як і материна. Підемо разом до нотаріуса, впишете себе". І пішла до автобусної зупинки, хоч я пропонував підвезти.
Я через тиждень поїхав з Оксаною й Галиною Степанівною в ту саму контору, і мене вписали співвласником поряд із дружиною. А стару записку тещі — "переписуємо, бо неспроможний" — я досі тримаю в шухляді верстата, поряд з ключами. Не на злість. Просто щоб пам'ятати, звідки йшов.
