Мене звати Оксана Вікторівна, мені шістдесят один, я двадцять три роки пропрацювала дільничною медсестрою в поліклініці на вулиці Соборній у Рівному, а тепер на пенсії і працюю консьєржкою в тому самому будинку, де мешкала все життя. Тому знаю про сусідів більше, ніж вони самі про себе розповідають. У нас в під'їзді пахне мастикою для підлоги — прибиральниця миє щоп'ятниці, і цей запах я вже не сплутаю ні з чим. А на другому поверсі, у квартирі номер сім, живе молода пара: Марічка і Тарас. Точніше, живе Марічка — Тарас там більше номінально, бо вічно на роботі чи "у мами".
Помітила я цю історію не одразу. Спочатку були просто коробки на сходовому майданчику — я подумала, переїжджають хтось, чи ремонт роблять. Потім придивилася: на одній фломастером написано "Посуд. Обережно", на іншій — "Тарасові речі, не чіпати". Стояли вони там днів зо три, поки я не запитала у Марічки, коли зустріла її біля пошти.
— Свекруха завезла, — сказала вона, і я побачила, як у неї сіпнулася щока. — У неї ремонт в квартирі на Widzuна, каже, тимчасово.
Я тоді ще подумала: ну, тимчасово — це на тиждень-два. У мене самої так було з дочкою, коли та квартиру продавала, — притягла три сумки, я потерпіла, забрала за тиждень. Нормальна річ між своїми. Але тут щось із самого початку пахло не тимчасовістю.
Марічка пекла на замовлення — торти, весільні, на дні народження. Я в неї сама одного разу замовляла на іменини онуки, "Наполеон" з полуницею, тисяча двісті гривень вийшло, і смачно було, не пошкодувала. Кухня в неї маленька, звичайна двушка, дев'ятиповерхівка сімдесят восьмого року забудови — я знаю, бо сама там з сімдесят дев'ятого мешкаю. На такій кухні коробки — це не дрібниця, це паралізована робота.
Десь через два тижні я побачила, як у під'їзд заносять сервант. Двоє чоловіків, один — точно найманий вантажник, бо в спецівці, другий, здається, чоловік свекрухи, чи то брат, не розібрала. За сервантом — крісло. За кріслом — якісь пакети з ковдрами. Я тоді вже стояла на своєму місці за стійкою консьєржа і думала: оце вже точно не на тиждень.
Свекруху я бачила саму один раз, коли вона прийшла з вантажником Вітею — принесли прасувальну дошку і якісь вузли. Жінка років шістдесяти п'яти, у дорогому плащі, з тим виглядом, з яким заходять не в гості, а до себе. Пройшлася повз мене, навіть не кивнула — а я тут двадцять три роки людям двері притримую, знаю, коли на мене просто не звертають уваги, бо не вважають вартою того. Піднялася нагору. Через хвилин двадцять почула, як хтось голосно розмовляє на другому поверсі — акустика в нас така, що чутно аж до першого.
Марічку я зустріла того ж вечора, коли вона винесла сміття. Очі червоні, руки тремтять — вона несла пакет так, ніби боялася його впустити.
— Вона мені сказала, квартира Тарасова, — промовила Марічка, зупинившись біля контейнера. — Що я тут ніхто.
Я тоді нічого не сказала, тільки кивнула на прощання — не моя справа лізти в чужу родину, я за двадцять три роки навчилася, коли мовчати. Але запам'ятала.
Минув ще тиждень. У п'ятницю, коли я саме заступила на зміну о шостій ранку, побачила, що на майданчику біля квартири номер сім стоїть дванадцять коробок — я порахувала, бо мені нічого було робити, ніч видалась спокійна. І біля кожних дверей під'їзду того ранку хтось стояв: тітка Галина з першого поверху забирала якийсь одяг, Валентина Іванівна з четвертого — прасувальну дошку, а її чоловік з приятелем тягнули крісло, те саме, зелене, в шматочку оббивки якого я впізнала знайоме крісло свекрухи.
Марічка стояла посеред цього всього в халаті, простоволоса, і роздавала. Спокійно, без крику, наче білизну на балконі розвішувала.
— Оксано Вікторівно, — сказала вона мені, коли побачила, що я дивлюся, — вам нічого не треба? Там ще посуд є, гарний, німецький.
Я взяла собі сервіз — шість тарілок і супницю, стоїть у мене досі в серванті, дарма що вживаний.
О пів на дев'яту приїхала свекруха. Я почула це раніше, ніж побачила — вона тарабанила у двері кулаком, хоч дзвінок працював справно, я сама перевіряла минулого тижня, коли міняли батарейку. Потім притисла пальцем кнопку і тримала, поки Марічка не відчинила.
Я в цей момент саме поралася коло стійки, робила вигляд, що перебираю пошту, а сама все чула — акустика, я вже казала.
— Де мої речі?! — це свекруха, голосно, аж луна пішла коридором.
— У сусідів, — відповіла Марічка, і голос у неї був рівний, як лінійка. — І ви якраз вчасно приїхали. За годину прийдуть за сервантом.
— Та ти… та я тебе через суд пущу! Кожну копійку стягну!
— Я вас попереджала, — це знову Марічка. — До суботи. Ви не забрали.
Свекруха вибігла з під'їзду хвилин через п'ять, і повз мене промайнула так швидко, що я навіть плащ її розгледіти не встигла — тільки грюкання зовнішніх дверей і різкий протяг, від якого в мене на стійці розлетілися якісь квитанції.
Через годину справді приїхала вантажівка, і двоє хлопців забрали решту — сервант, коробки, все, що лишалося на майданчику. Я дивилася у вікно чергової, як вантажівка виїжджає з двору, і думала: ну от, тепер точно кінець історії. А виявилось — ні, ще не зовсім.
Тараса я бачила того вечора вперше за два тижні — прийшов додому раніше звичайного, десь о сьомій, з таким виглядом, наче йому повідомили щось неприємне на роботі. Наступного дня Марічка розповіла мені сама, коли ми зіткнулися на пошті — вона забирала посилку з кондитерським інвентарем.
— Мати подала була на нас у суд, — сказала вона просто, без драми, наче про погоду. — Тарас домовився, заплатив їй. Дванадцять тисяч гривень на карту перевів, щоб забрала заяву.
— Дванадцять тисяч, — повторила я. — За що?
— За моральну шкоду, каже, — Марічка знизала плечима. — Ну, нехай. Зате тепер точно ясно.
Що саме "ясно" — вона не пояснила, та я й не питала. За два дні побачила, як у квартиру номер сім заносять новий замок — той самий майстер, що мені колись міняв личинку, коли донька загубила ключі. Стояла на майданчику, чекала своєї черги на ліфт, і бачила, як Марічка передає майстру старий замок, а той знімає з в'язки один ключ і вручає їй новий, ще з пластиковою биркою.
— На всяк випадок, — тільки й сказала мені Марічка, коли зустрілася поглядом зі мною.
Тараса потім бачила регулярно, свекруху — жодного разу за півроку, що минув відтоді. А тортики Марічка досі пече — минулого тижня я в неї замовляла на день народження внука, "Медовик", і сказала, що бачила, як вона тоді все роздавала сусідам того ранку.
— А ви не пошкодували, що так вийшло? — запитала я, забираючи коробку з тортом.
— Ні, — відповіла вона, витираючи руки об фартух. — Пошкодувала б, якби ще потерпіла.
