Марічка малювала оту листівку весь тиждень. Шість років — то той вік, коли літера «ґ» ще схожа на равлика, а сердечка завбільшки з долоню, бо в дитячій уяві тато заслуговує саме на таке. «Найліпшому таткові», — вивела вона друкованими літерами і притиснула до грудей, доки ми піднімалися сходами ресторану «Зелений сад» у самому центрі Львова.
Я одягла сукню кольору шампанського — ту саму, яку Олег подарував мені на річницю весілля. Він завжди мав хист обирати речі, що пасували мені більше, ніж я сама собі могла підібрати. Або, може, то я переконала себе, що він мене знає.
У холі адміністраторка, пані Орися — так було написано на бейджику — підвела очі від планшета й усміхнулася стримано, майже співчутливо.
— Пані Олено, ви до пана Олега?
— Ми вирішили зробити сюрприз, — пояснила я, поправляючи бант на Маріччиному платтячку. — Донька приготувала подарунок. Корпоративний захід же для родин?
Орися завагалася. За її спиною у великій залі вже лунала легка музика, гості у вечірніх строях неквапливо займали місця. Пахло дорогим парфумом і трохи — свіжою зеленню з декоративних композицій.
— Розумієте, пані Олено… Пан Олег прибув десь годину тому. Але він не сам. З ним жінка… і хлопчик.
Я відчула, як пальці самі стиснули плече доньки. Марічка ще нічого не розуміла, вона просто нетерпляче переступала з ноги на ногу, тримаючи свій шедевр обома руками.
— З ним жінка і хлопчик, — повторила я безбарвним голосом, усередині якого вже наростав холодний дзвін. — І ким вона йому доводиться?
Орися зітхнула, нахилилася ближче. У її погляді читалося те, чого ніколи не скажуть вголос адміністратори — жалість.
— Вони представляються як дружина та син пана Олега. І, чесно кажучи, пан Олег не заперечує. Вони вже пів вечора разом. Кілька гостей з персоналу навіть бачили, як хлопчик називав його татом.
Марічка потягнула мене за руку.
— Мамо, а де тато? Я хочу віддати йому листівку. Дивися, тут навіть сонечко є.
Я присіла навпочіпки, обережно затулила їй вуха долонями. Так, ніби ми грали у гру «вгадай, хто сказав», і вона захихотіла, бо лоскітно. А тоді, не випускаючи її, дістала телефон.
Ніколи не думала, що номер брата Марка знадобиться мені ось так — під час святкового вечора, у шумі чужого ресторану, із затуленими вухами власної дитини.
— Марку, — сказала я спокійно, коли він узяв слухавку. — Пам’ятаєш ті інвестиції, які наша родина вклала в компанію Олега?
Брат витримав паузу рівно вдих.
— Звісно, сестро. Усе оформлено через наш траст.
— Забери все. До останньої гривні. І простеж, щоб із ним розірвали договори наші партнери. Жодного контракту, жодного активу. Щоб завтра вранці він прокинувся ні з чим.
У слухавці повисла тиша. Марко ніколи не ставив зайвих запитань. Він просто сказав:
— Починаю просто зараз.
Я сховала телефон, прибрала долоні від Маріччиних вух, поцілувала її в маківку й випросталася. Орисі кивнула так, ніби ми домовились про погоду:
— Дякую. Ми, мабуть, не залишимося на вечір.
І ми пішли. Просто пішли геть із того холу, повз здивованих гостей, повз святкові арки з живих квітів. Марічка питала, де тато, а я відповідала, що в нього раптова нарада. Вона образилася, бо дуже хотіла похвалитися літерою «ґ».
Тієї ночі я не спала.
Марко надіслав повідомлення о третій ранку: «Усі рахунки заморожені. Кредитна лінія перекрита. Рада директорів скликає позачергове засідання на восьму ранку. Він ще не знає».
А потім я зробила те, чого не робила жодного разу за вісім років шлюбу, — подзвонила нашому сімейному юристові й попросила знайти все про жінку, яку Олег видавав за дружину, і про хлопчика, якого він називав сином.
Уранці я відвезла Марічку до моєї мами в заміський будинок під Винниками. Мама нічого не розпитувала, лише міцно обійняла мене на порозі. Певно, відчула — дочці треба простір.
А тоді одягла строгий білий костюм — той самий, який колись обирала на захист своєї магістерської, — і поїхала в головний офіс компанії Олега. Вже нашої компанії, якщо бути точною.
У залі засідань він сидів за столом із розгубленим виглядом, аж поки не побачив мене. Його світле волосся було скуйовджене, краватка зсунута набік — видно, що збирався похапцем.
— Олено? Що відбувається? Мені сказали, що рахунки… Якісь збої, я нічого не розумію…
Я сіла навпроти, поклала теку зі звітами на стіл.
— Олеже, це не збій. Це моє рішення.
Він закліпав, а тоді нервово засміявся:
— Ти жартуєш. Ти не можеш просто так… Це мій бізнес.
— Наш. Точніше, сімейний. Бо вісімдесят відсотків статутного капіталу — це гроші мого батька, які він вклав через траст. Ти думав, я підписувала документи не читаючи?
Це було правдою. Мій батько — Михайло Вернигора — все життя будував мережу готелів по всій Західній Україні. Я ніколи не випинала родинні статки, не вимагала, щоб Олег це цінував. Але сьогодні моє прізвище мало значення.
Олег зблід.
— Слухай, якщо ти про ту жінку, то це непорозуміння. Я все поясню.
Я відкрила теку, дістала фото — його, обійми з брюнеткою в ресторані, хлопчик років чотирьох із його ж усмішкою на вустах. Юрист попрацював швидко: вже до сьомої ранку я знала, що її звуть Руслана, що шлюб зареєстрований три роки тому в сусідній області, і що Олег використав підроблене свідоцтво про розлучення, бо тоді ми ще були одружені.
— Це теж непорозуміння? — я підсунула фото йому під ніс.
— Ти не розумієш… Руслана — це помилка, я заплутався. Але ти і Марічка — моя родина. Я ніколи не хотів вас втрачати.
Я мовчки дістала ще один документ — рішення ради директорів про усунення його з посади генерального директора.
— Родину ти вже втратив учора ввечері, коли твій син назвав тебе татом у присутності п’ятдесяти гостей. А сьогодні втрачаєш компанію. Я не забираю в тебе все, Олеже. Я забираю своє.
Він рвучко підвівся, долоні вперлися в стіл так, що аж затріщало дерево.
— Ти не можеш! Я ж тебе кохаю. Давай просто поговоримо. Ти навіть не даєш мені шансу пояснити.
Я відчула, як у горлі клекоче бажання закричати. Але замість крику звідти вирвався короткий сміх — гіркий і полегшений водночас.
— Ти мав вісім років, щоб пояснити все. А натомість ти пояснював іншій жінці, що твоя перша дружина — просто формальність, бо без неї ти би не збудував бізнес. Я знаю, що ти говорив Руслані. Мені передали.
Олег завмер. По його обличчю пробігла тінь — та мить, коли людина розуміє, що всі карти розкриті.
— Руслана чекає на тебе, — сказала я тихо. — Разом із твоїм сином. Може, хоч для них ти станеш справжнім чоловіком. А мені потрібно, щоб ти просто зник із життя моєї доньки.
— Марічка… Я хочу її бачити.
— Ні. Ти більше не переступиш порогу нашого дому. Я подбаю, щоб суд обмежив твої права. У тебе буде свій новий син і нова дружина. От із ними й будуй майбутнє.
Я встала, забрала теку, розвернулася й пішла до дверей.
— Олено! — гукнув він у спину. — А як же все, що між нами? Невже ти просто викреслиш вісім років?
Я озирнулася на порозі.
— Ти вже викреслив їх учора, коли дозволив чужій дитині називати тебе татом.
Більше я не озиралася.
Увечері того ж дня ми з Марічкою сиділи на веранді маминого будинку. Донька тримала в руках оту листівку з равликом-«ґ» і зосереджено виводила зверху нове слово. Я зазирнула через плече: вона закреслила «таткові» і написала «мамі».
— Дивися, мамо, — підняла вона аркуш, — тепер це для тебе. Бо ти в мене найліпша.
Я притисла її до себе, і ми довго дивилися, як сонце сідає за обрій над винниківськими пагорбами. У сусідньому дворі гавкнув пес, десь далеко зашумів потяг. Життя тривало — і вперше за вісім років воно належало тільки нам.
