Липневий дощ барабанив по бруківці біля Господарського суду Львівської області так, ніби хтось розсипав горох із даху. Я стояла під аркою старого входу, тримаючи в руках течку з документами, і відчувала, як мокра пляма на спідниці повільно повзе до коліна. Карина — нова пасія мого ще офіційного чоловіка — вихлюпнула на мене свою «американо» прямо біля сходів, перш ніж встигла зрозуміти, хто я така. Її подружки заверещали, хтось із відвідувачів суду дістав телефон, а вона лише фиркнула: «О, вибачте, жіночко, не помітила». Потім смикнула за рукав Романа і потягла його всередину, наче це він мав вибачатися.
Чоловік мене так і не впізнав. Востаннє ми бачилися вісім місяців тому, коли він виставив мої речі в під’їзд на вулиці Личаківській, кричучи, що «досить годувати дармоїдку». Тоді я була бліда, з пучком на потилиці, в старому светрі. Зараз на мені був елегантний жакет, зачіска нижча, окуляри в тонкій оправі. А головне — я тримала спину так, як тримають жінки, які вже не бояться. Вони мене не чекали.
В залі суду пахло мокрим пилом і поліроллю для меблів. Адвокат Романа, пан Віталій, щось втирав судді, поки мій майже колишній чоловік поправляв запонки. У першому ряду сиділа його мати, пані Лідія, з виразом обличчя людини, яка щойно виграла тендер. Вона, певно, вже уявляла, як син нарешті позбудеться «тої нікчеми» і одружиться з Кариною, донькою її давньої подруги.
Я зайшла через бічні двері для персоналу. Ніхто не звернув уваги — охорона знала мене в обличчя вже кілька тижнів. Пройшла до суддівського столу, поклала теку, зняла жакет і надягла мантію. Коли я сіла і піднесла мікрофон, у залі запала та особлива німота, яка буває, коли повітря стає густим, як холодець.
— Доброго дня, шановні учасники процесу. Слухається справа за звинуваченням у приховуванні доходів та шахрайстві в особливо великих розмірах…
Пан Віталій підвівся, щоб щось сказати, але осікся. Роман подивився на мене — спершу здивовано, потім його очі округлилися. Він упізнав мене, коли я поправила окуляри і всміхнулася. Тим самим усміхом, який він колись називав «занадто холодним». Карина стиснула його лікоть, але він навіть не поворухнувся. Пані Лідія голосно ковтнула слину.
— Прошу представника сторони обвинувачення оголосити висновки експертизи, — вів далі мій голос.
Прокурор, молодий чоловік, якому я сама допомагала готувати матеріали, підвівся і зачитав цифри. Дванадцять мільйонів гривень на рахунках у польському банку, ще вісім — у болгарській філії. Мережа СТО, записана на підставних осіб. Дві квартири у Львові, оформлені на сестру Карини. Все це вилізло назовні завдяки запиту, який я підписала два тижні тому, користуючись своїм правом судді.
Роман підскочив, грюкнувши долонею по столу.
— Це незаконно! Ти не маєш права судити мене, ми ще одружені! Це конфлікт інтересів!
Я зняла окуляри, поклавши їх на стос паперів.
— Пане Романе, ви маєте рацію: це був би конфлікт, якби справа стосувалася нашого розлучення. Але вона стосується вашої компанії «АвтоДімГруп» та її боргів перед державою. Моє прізвище в документах — дівоче, Ковальчук. А те, що ви не знали про мій фах, — це не моя проблема.
Карина схопилася за рота. Пані Лідія почала хапати повітря, немов їй забракло кисню. Пан Віталій спробував заявити відвід, але я вже мала на руках висновок Вищої ради правосуддя про відсутність порушень — надісланий електронною поштою ще вчора.
Далі я зробила те, чого вони не чекали. Я попросила секретаря увімкнути відеозапис із камери біля входу. На екрані з’явилося, як Карина хлюпає каву мені на одяг, регочеться і тягне Романа всередину. У залі хтось ахнув.
— Цей запис долучено до матеріалів справи як доказ спроби тиску на учасника процесу. Крім того, пані Карина щойно зізналася у вчиненні хуліганських дій біля будівлі суду. Судовий розпорядник, будь ласка, викличте поліцію.
Карина завила. Роман кинувся до мене, але двоє охоронців перегородили йому шлях. Пані Лідія, тримаючись за серце, простогнала:
— Ти знищила нашого хлопчика, зміюко…
Я глянула на неї поверх окулярів. Її син вкрав у держави двадцять мільйонів, а я — змія. Ну що ж.
Того дня Романа вивели з суду в наручниках. Карину — на допит. Пан Віталій почав гарячково збирати свої папери, але я знала, що його вже чекають у Кваліфікаційно-дисциплінарній комісії адвокатури.
Минуло три місяці. Я сиділа у своєму новому кабінеті з вікнами на площу Ринок і дивилася, як перший сніг притрушує дахи трамваїв. У чашці парувала кава «Львівської майстерні шоколаду» — сорок п’ять гривень, міцна, без цукру. На столі лежав конверт із СІЗО: Роман просив побачення. Я поклала листа в шредер, навіть не розкривши.
Мережу СТО продали з молотка, гроші пішли на погашення боргів і на рахунки благодійного фонду імені моїх батьків — того самого, який тепер опікується жінками, що постраждали від домашнього насильства. Пані Лідія дзвонила кілька разів, пропонувала «мир», але слухавку я не підіймала. Карина, за чутками, виїхала до Польщі та працює там перукарем.
А я щодня надягаю мантію і повертаюся до зали суду. І щоразу, коли дивлюся на нову справу, згадую липневий дощ, мокру пляму на спідниці й той момент, коли усвідомила: вони самі дали мені зброю. Залишалося тільки нею скористатися.
