П'ятнадцять років я мешкала в тому самому будинку на львівській Левандівці, на вулиці Городоцькій, і ніколи не перекинулася з ним більше, ніж "добрий день" на сходовій клітці. Марко Вовнар, тридцять два роки, програміст з другого поверху, заселився восени, і протягом першого року був для мене просто хлопцем, який завжди забував закрити двері від сміттєпроводу. Мене звати Зоряна Рембецька, мені вісімдесят сім років, і це моя квартира, номер 4Б, є героєм цієї історії, хоча тепер я мешкаю в іншому місці.
Почалося з крана. У мене на кухні капав кран, я телефонувала в ЖЕК втретє, а він почув через стінку, як я з кимось лаюся по телефону, і просто прийшов з французьким ключем. Полагодив за двадцять хвилин, запитав, чи є у мене щось до чаю, я сказала, що є сухий сирник з попереднього дня, і так воно почалося. Він заходив по вівторках. Потім по вівторках і четвергах. Грав на моєму старому піаніно, яке стояло без діла з часу смерті чоловіка, фальшивив страшенно, але грав.
У мене вже тоді була лейкемія, тільки я не казала йому про це цілий рік. Їздила на хіміотерапію в онкодиспансер на Пекарській сама, маршруткою, і поверталася так, наче нічого не сталося. Аж одного дня знепритомніла на сходах, повертаючись з аптеки, і саме він мене знайшов — лежала на третій приступці, з торбинкою ліків, розсипаних по всіх сходах. Відвіз мене до лікарні швидкої на своєму старому Фольксвагені Гольфі, тому кольору, який він називав "болотяним бежем", а я — "кольором, в якому цій машині соромно їздити".
Лікар у лікарні швидкої допомоги сказав прямо: пані Рембецька, у такому стані ви не можете жити самостійно. Потрібен цілодобовий догляд. Мені тоді було вісімдесят шість, син мешкав у Канаді вже двадцять років і телефонував раз на місяць, донька померла ще раніше, від раку. Приватна доглядальниця на добу коштувала тоді у Львові приблизно п'ятнадцять тисяч гривень на місяць, а моя пенсія разом із виплатою по чоловікові не сягала навіть половини цієї суми. У будинку для осіб похилого віку на Сихові було вільне місце, мені показали фотографії — стерильні стіни, пластикові стільці, телевізор у коридорі, увімкнений цілий день на один канал.
Марко прийшов до мене з цією новиною про будинок для старших і сказав одне речення, яке я пам'ятаю досі: "Пані Зоряно, переїжджаєте до мене. У мене вільна кімната після брата, який виїхав до Тернополя."
Я не погодилася відразу. Сказала, що не буду тягарем для хлопця, у якого є своє життя, дівчина, повна зайнятість в офісі на Шевченка. Він тільки махнув рукою і почав складати мої книжки в картонні коробки з-під бананів, принесені з магазину на першому поверсі.
Наступні три роки я мешкала в його однокімнатній квартирі, у тій другій кімнаті, яка раніше була складом лиж і старих комп'ютерів. Він готував — треба сказати чесно, погано, його бограч смакував як щось із консерви, але готував щодня. Стежив, щоб я приймала таблетки у визначений час, налаштував собі будильники в телефоні. Возив мене на хіміотерапію до лікарні на Пекарській, сидів у коридорі з ноутбуком і працював дистанційно, щоб не втрачати робочий день.
Він також збирав гроші — відкрив збір на банці, бо виникали додаткові витрати: ліки поза переліком відшкодування, обладнання для ліжка, візити до приватного геріатра. За півроку зібрав близько ста тисяч гривень від людей, яких ніколи не зустрічав.
Але це не був лише догляд за хворою бабусею. Ми й далі грали в карти після вечері, в дурака, і він завжди шулерував, і завжди зізнавався, коли я його ловила. На Святвечір поставив на стіл карпа з "Варуса", бо сказав, що традиція — це традиція, навіть якщо риба була мороженою і він геть не знав, як її готувати. За вікном, на Городоцькій, трамвай номер дев'ять скрипів на повороті щоночі близько одинадцятої, і протягом трьох років цей звук був для мене сигналом, що я вдома, що я не сама в якійсь кімнаті з номером на дверях.
Але родина з-за океану мала інший план. Мій син, Остап, зателефонував через два роки мого проживання у Марка і почав говорити про квартиру 4Б, про те, що вона стоїть порожня, що я плачу за два помешкання, що мені слід її продати і переказати гроші йому, бо "все одно довго вона мені вже не знадобиться". Сказав це буквально так, по телефону, а я сиділа на дивані Марка з чашкою чаю і мовчала добрих півхвилини.
Я не продала квартиру. Замість цього поїхала з Марком до нотаріуса на Дорошенка, з папкою документів, яку тримала місяць у шухляді прикроватної тумбочки, чекаючи на відповідний момент. Підписала договір дарування — квартира 4Б на Городоцькій, шістдесят два квадратних метри, переходить до Марка Вовнаря в обмін на довічний догляд, який він уже давав мені без жодного контракту. Нотаріуса, жінку в окулярах з червоною оправою, запитала мене двічі, чи я усвідомлюю свій вчинок, чи мене хтось не примушує. Я відповіла, що мене ніхто не примушує, що це я вирішую, кому залишаю свої речі, і що мені вісімдесят сім років, а не вісімнадцять.
Остап зателефонував, коли дізнався про це від адвоката, якого найняв, щоб "перевірити стан майна матері". Кричав у телефон, що це незаконно, що якийсь шахрай скористався старою, хворою жінкою. Я сказала йому спокійно, тримаючи в руці копію нотаріального акту: "Цей шахрай сидів зі мною на хіміотерапії сорок два рази, Остапе. А ти за двадцять років надсилав мені картку на Різдво, коли згадував." Поклала трубку і не брала жодного його дзвінка протягом півроку.
Померла — ні, не померла, вибачте, пам'ять грає зі мною жарти, коли пишу цей спогад із тих давніх днів. Галина, моя подруга з сусіднього будинку з подібною історією, та, що з Варшави, померла в лютому. Я, Зоряна, живу досі, дев'яносто другий рік, і пишу ці слова, сидячи в тій самій другій кімнаті однокімнатної квартири на Городоцькій, біля вікна, слухаючи той самий трамвай номер дев'ять, що скрипить на повороті.
Марко одружився минулого року. Його дружина, Галя, спекла мені на день народження яблучний пиріг, смачніший за будь-який його бограч. Квартира 4Б тепер винаймається студентам з Політехніки, і орендна плата покриває мої ліки, яких пенсія б не покрила. Остап надіслав цього року картку на Великдень. Я відповіла йому одним рядком: дякую, у мене все добре, маю тут, на Городоцькій, добру родину.
