Я — Тарас Ковальчук, і до сорока трьох років вважав, що будь-яку проблему можна закрити грошима. Мій готель у Трускавці — двадцять два номери, спа-корпус, власна свердловина з мінеральною водою — доводив це щодня. Приватний водій доводив це. Медична бригада, яку я найняв для матері, теж доводила це.
Коли Ганні Степанівні поставили діагноз — рак четвертої стадії, — я зробив те, що завжди робив у бізнесі: знайшов найкращих. Онколог із Львова приїжджав раз на два тижні. Дві приватні сестри чергували позмінно. Дієтолог складав меню на місяць уперед. Рахунки я оплачував того ж дня, коли їх отримував. Звіти про стан матері лягали мені в месенджер щовечора о дев'ятій.
Я казав собі, що я хороший син. Аж поки одного вівторка не приїхав додому раніше, ніж планував.
У маминому крилі будинку — вона жила в окремій частині, яку ми перебудували під її потреби, — стояв запах не лавандового спрею з дифузора, а справжніх ромашок із банки на підвіконні. І десь варився чай із імбиром. А ще там було тепло — не від батарей, а якось інакше. Такого тепла в цьому будинку не було вже місяців вісім.
Двері до маминої кімнати були прочинені. Я побачив дівчину в темно-синій формі покоївки — вона стояла навколішки біля маминого крісла-каталки. Ім'я пригадав не одразу: Оксана Мельник, найняли її десь пів року тому прибирати номери в гостьовому крилі. Вона тримала машинку для стриження й обережно проводила нею по маминій голові. Сиве волосся падало на рушник, накинутий на плечі. А мама — виглядала спокійною. Не тримала маску мужності. Просто — спокійною.
— Ще трошки, Ганно Степанівно, — сказала Оксана, і голос у неї тремтів.
— Не розмовляй зі мною, як з дитиною, — відповіла мама.
Оксана засміялася крізь ці свої непроплакані ще сльози.
— Добре. Ви жахливо капризна пацієнтка.
І мама всміхнулась. По-справжньому. Такої усмішки я не бачив у неї місяцями.
Я тихо відступив у коридор, поки мене не помітили. Але з голови не йшло те, що я побачив.
Наступного ранку викликав до кабінету завгоспа готелю.
— Розкажи мені про Оксану Мельник.
— Покоївка, пане Тарасе. Прибирає гостьові номери. Найняли шість місяців тому.
— Пришли її до мене.
О десятій вона зайшла. Зблизька виглядала молодшою, ніж я думав. Ластовиння, втомлені очі — вигляд людини, яка тягне на собі щось, про що не говорить.
— Я бачив вас із моєю матір'ю вчора, — сказав я.
— Так, пане Тарасе.
— Вас найняли прибирати номери.
— Так.
— Не доглядати за хворими.
Вона вперше подивилась мені прямо в очі.
— Я знаю.
— Тоді поясніть.
Вона зробила вдих — і те, що сказала далі, вдарило сильніше за будь-яку кризу, яку я переживав у бізнесі.
Мама, за її словами, часто лежала сама вночі, бо доглядальниці змінювались і не завжди встигали до всіх. Мама боялась засинати — снилось, що не прокинеться. Про випадіння волосся ніхто не подумав, бо це не «медичний випадок», а просто наслідок хіміотерапії, з яким ніхто не хотів возитись.
— Їй не потрібна була ще одна процедура, — тихо сказала Оксана. — Їй потрібно було, щоб хтось запитав, чи їй нормально.
Я стиснув зуби.
— У неї є цілий штат спеціалістів.
— Спеціалісти стежать за показниками, — відповіла Оксана. — А бути поруч — це інше.
Я не знав, що сказати. І тут двері кабінету відчинились. Мама заїхала на своєму кріслі. І все змінилось.
— Ця дівчина, — сказала вона, показуючи на Оксану, — єдина людина в цьому будинку, яка місяцями ставилась до мене як до живої людини.
Слова вдарили, наче молот.
— У тебе цілий медичний штат, — сказав я.
— Не говори мені про твій штат, — вона майже кричала, голос тремтів. — Мені болить тіло. Мені страшно. Іноді я прокидаюсь і думаю, скільки мені ще лишилось.
Тиша повисла між нами.
— Оксана сидить зі мною поруч, — сказала мама. І додала, вже тихіше, з холодом у голосі: — А ти надсилаєш повідомлення в месенджер.
Щось усередині мене тріснуло. Роки відстороненості. Роки виправдань роботою. Роки переконання, що гроші можуть замінити присутність.
— Якщо ти її звільниш, — сказала мама, — я піду з нею.
Я подивився на Оксану. Вона нічого не сказала. Їй і не треба було.
— Ніхто нікого не звільняє, — нарешті вимовив я.
Мама злегка усміхнулась, поки сестра розвертала крісло до дверей. Але перед тим, як виїхати з кабінету, вона зупинилась і обернулась.
— І, Тарасе… — почала вона, і від виразу її обличчя в мене всередині щось обірвалось.
— Заповіт я переписала три тижні тому, — сказала мама. — У нотаріуса у Стрию. Готель залишається тобі — я в ньому нічого не розумію, та й не хочу. А от будиночок біля Тустані, той, що дід збудував, і рахунок у «Райффайзені» на триста двадцять тисяч гривень — записала на Оксану.
Я стояв мовчки. Вона продовжила, вже спокійніше:
— Не тому, що я тебе не люблю. А тому, що за останні пів року ти жодного разу сам не поголив мені голову, коли волосся почало випадати клоччям. А вона — робила це кожного тижня, після своєї зміни, без жодної доплати.
Наступного дня я поїхав до нотаріальної контори на вулиці Городоцькій у Стрию — сам, без водія. Пані нотаріус, жінка років шістдесяти в окулярах на ланцюжку, підтвердила: документ дійсний, підписаний і засвідчений три тижні тому, коли мама ще могла сама тримати ручку.
Я не став оскаржувати. Замість цього повернувся в готель, знайшов Оксану — вона мила підлогу в коридорі гостьового крила, — і сказав, щоб з наступного тижня вона більше не прибирала номери. Натомість оформив її офіційно доглядальницею, з окладом, який утричі перевищував те, що вона отримувала як покоївка, і з окремим графіком — тільки для мами.
Вона витерла руки об фартух і спитала:
— А хто тепер номери прибиратиме?
— Знайдемо когось, — відповів я. — А ти будеш там, де тебе просили бути.
Ганна Степанівна померла через чотири місяці, у листопаді, у своєму ліжку, тримаючи Оксану за руку. Мене в той момент викликали, я встиг за двадцять хвилин. Заповіт залишився таким, яким вона його переписала — я не змінив у ньому жодного рядка.
