— Скажи мені правду, — сказала Даринка Азарова. — Скільки йому ще лишилось.
Оксана Левченко не відповіла одразу. Вона дивилася на синю течку, яку тримала на колінах, на сторінки, зім'яті по краях від того, що сама Даринка гортала їх ночами вдома. Вісімнадцять років вона працює соціальним працівником у Охматдиті на Гарматній, і все одно ця фраза щоразу застрягає в горлі наново.
— Найближчі два тижні покажуть багато, — сказала вона нарешті. — Але обіцяти нічого не можу.
Даринка не заплакала. Вона дістала з сумки пакетик із маківниками, розломила один навпіл і простягнула половину Оксані, не питаючи, чи та хоче. — Знаєш, про що я думаю весь ранок? — сказала вона. — Не про хворобу. Я думаю про той раз, коли він забув наш весільний ювілей, а я тиждень на нього ображалась. Тепер це здається таким дурним — сердитись через таку дрібницю. — Вона повільно жувала печиво, ніби хтось жує щось, аби не сказати ще слово.
Телефон Оксани завібрував у кишені халата. Вона глянула на екран — номер сестри — і поклала назад до кишені, не відповівши. Ще не зараз.
Пізніше того дня вона зустріла Марину Ковтун, тридцять один рік, з Позняків, недавно розлучену, яка прийшла з донечкою на контрольний огляд після передчасних пологів. Марина сиділа з телефоном на колінах, водячи пальцем туди-сюди по одному й тому ж фото — донечка з тоненькою трубкою кисню в носі. Вона не піднімала голови, коли говорила. — Я плачу щоночі від страху, що вона не виживе, — сказала вона, а тоді повернула телефон, щоб Оксана побачила. — Але подивись, як вона дивиться в камеру. Я дивлюсь на це фото сто разів на день.
Оксана підписала документи, записала на наступний прийом, і коли виходила з кабінету, побачила, що Марина досі сидить там, не рухаючись, знову водячи пальцем по екрану.
Вона спустилася в підвал, у кімнату без вікна, яку всі називають "кімната персоналу". Там сидів Ігор Максименко, парамедик швидкої вже дев'ять років, крутячи чашку чорної кави, що охолола, так і не випита. Він не підвів очей, коли заговорив.
— Викликали на аварію на об'їзній о п'ятій ранку. Водій, двадцять два роки, перекинувся на машині. Реанімацію робили ще в дорозі. Довезли живим. — Він замовк, поставив чашку, знову підняв її, так і не відпивши. — Два роки тому я б у душі вже списав цей випадок. Думав би — ще одне тіло. — Він не договорив речення. Встав, вилив холодну каву в мийку і вийшов, не сказавши більше нічого.
Оксана лишилась у кімнаті сама. Телефон завібрував знову — знову сестра. Цього разу вона відповіла.
— Оксано. — Голос сестри був рівний, підготовлений заздалегідь. — Даринка Азарова — вона була сьогодні в тебе, так? Родина дзвонила у відділення. Він помер годину тому.
Оксана стояла з телефоном біля вуха, дивлячись на порожню чашку, яку Ігор лишив на столі. Вона нічого не сказала. Поклавши слухавку, вона посиділа ще хвилину в підвалі, сама, поки не зайшла прибиральниця виносити відро, і тоді підвелась.
Увечері вона повернулась додому, на Русанівку, у квартиру на вулиці Раїси Окіпної біля набережної. Зайшла в магазин, купила молока, хоч воно й не було потрібне, а дорогою почула, як діти грають у футбол на подвір'ї. Зайшла в квартиру, поклала сумку на стіл, не відкриваючи, і постояла там довгу хвилину.
Потім підійшла до шафи і з-під стосу простирадл дістала старий зошит матері — щільний почерк, без обкладинки, звичайний зошит для прози, в якому мама писала щовечора перед смертю, п'ять років тому, на другому поверсі тієї ж самої лікарні.
Вона розгорнула на останній сторінці, яку мама написала за два тижні до смерті: "Дякую за цей ранок, за каву, що охолола, поки я встигла її випити, за сина, який подзвонив і не знав, що сказати, і просто мовчав на лінії."
Оксана погортала ще на сторінку назад, і ще одну, шукаючи мамин голос між рядками, поки не дійшла до порожньої сторінки. Вона сіла на кухонний стілець, взяла ручку з шухляди й написала вгорі сторінки: 30 вересня.
Під датою вона написала: "Даринка розповіла мені сьогодні про весільний ювілей, який він забув. Він помер увечері." Ручка зупинилась. Вона подивилась на слова, закреслила маленьку риску під "увечері" і більше тієї ночі нічого не написала. Зошит лишився відкритим на столі, поряд із чашкою чаю, що охолола, так і не торкнута.
