Перша зміна в кав'ярні на розі Дерибасівської та Катерининської випала мені в листопаді, того вечора, коли вітрини затягує туманом, а люди воліють сидіти вдома під пледом, аніж виходити під дощ. Мені було двадцять три роки, я щойно закінчив коледж ресторанного господарства, і це була моя перша робота після диплома — офіціант на вечірній зміні в закладі, що пахнув смаженою цибулею й старим деревом.
Зачинялися ми о дев'ятій вечора. За чверть години до закриття в залі лишилася одна відвідувачка — літня жінка в сірому пальті сиділа біля вікна, долоні на чашці, що вже давно вистигла. За шибкою блимала вивіска аптеки навпроти.
Власник, пан Богдан, чоловік мовчазний і доволі непривітний, підійшов до мене з-за каси з обличчям кислим, наче лимон.
— Ця пані завжди отак сидить аж до самого закриття. Іди скажи, що час іти, треба зачинятися.
Я підійшов до її столика. Вона не одразу мене помітила — дивилася у бік вікна, ніби чекала, що зараз хтось пройде тротуаром.
— Перепрошую, за кілька хвилин зачиняємось. Може, ще щось подати?
Вона обернулася. Голос мала тихий, трохи тремтливий.
— Я просто чекаю… хоча знаю, що він не прийде.
Я запитав, на кого вона чекає.
— На сина, — сказала вона і міцніше стиснула чашку. — Ми сюди разом ходили, коли він був малий. Завжди замовляв одне й те саме — яблучний штрудель зі збитими вершками. Тепер у нього своє життя, своя сім'я… про мене забув.
Щось у мене всередині стислося. Моя мама померла, коли мені було дев'ять, і все моє дитинство минуло в такому голоді — не за їжею, а за тим, щоб хтось чекав саме на мене. Я сказав, сам не знаю чому, не подумавши:
— У мене завтра вихідний. Може… може, вип'ємо разом кави десь неподалік?
Вона подивилася на мене якусь мить, ніби перевіряла, чи я серйозно. Потім погодилась.
Звали її Ольга Петрівна. Мешкала сама в будинку на Пантелеймонівській, третій поверх без ліфта, з видом на залізничну колію. Ми домовилися на одинадцяту в кондитерській поруч, де кава коштувала шістдесят гривень і подавали її в порцелянових чашках із золотою смужкою на вушку. Відтоді ми почали бачитися щодня — іноді годину, іноді дві, після моєї зміни.
Вона розповідала мені про молодість у Черкасах, про чоловіка, який працював на заводі й помер від інфаркту, коли сину було п'ятнадцять. Про те, як сама виховала хлопця, як продала золотий ланцюжок після бабусі, щоб заплатити за його навчання у Харкові. Син тепер мав транспортну фірму, двох дітей, дружину, яка — як казала Ольга Петрівна без злості, лише з якоюсь втомленою покорою — "не любила їздити в гості до свекрухи".
Я розповідав їй про свої страхи, про те, що боюся, що мене ніхто ніколи не запам'ятає, про порожню квартиру, до якої вертався після зміни. Вона слухала так, як мене ніхто раніше не слухав — без поспіху, з чашкою в обох долонях, киваючи в такт моїм словам.
Вона почала називати мене "синочку". Я приносив їй мандарини з ринку на Привозі, бо вона казала, що любить їхній запах узимку. Одного разу приніс їй старий CD-плеєр із піснями Софії Ротару, бо вона згадувала, що чоловік їй їх колись співав. Вона заплакала, коли почула перші акорди.
У березні вона почала частіше хворіти. Кашель, що не минав, потім задишка. Я відвіз її на швидку в лікарню на Пастера, просидів усю ніч на пластиковому стільці в коридорі, поки лікар не сказав слово, яке я не хотів чути: рак легенів, стадія надто пізня для операції.
Я лишився з нею. Змінив графік на роботі, пан Богдан погодився — здається, навіть він це зрозумів, хоч нічого не сказав, тільки одного разу лишив мені на столику шматок штруделя, "для пані з вікна", загорнутий у пекарський папір.
Син Ольги Петрівни приїхав один раз, на десять хвилин, з букетом, купленим, певно, на заправці. Сказав, що "розривається на роботі", поцілував її в чоло й вийшов. Ольга Петрівна нічого не сказала, тільки довго дивилася на двері, за якими він зник.
В останній тиждень квітня, увечері, коли в телевізорі в коридорі якраз ішов повтор ранкового шоу, а за вікном сідало сонце над лікарняною парковкою, Ольга Петрівна взяла мене за руку. Шкіра в неї тоді була вже майже прозора, вени проступали, наче на старій мапі.
— Хотів би ти бути моїм сином? — спитала вона.
Голос у мене затремтів, коли я відповів:
— Ви — та мати, якої в мене ніколи не було. А я — той син, який був вам потрібен.
Ми обійнялися — обережно, бо в неї боліли ребра від кашлю — і це було наше останнє прощання. Вона померла під ранок, коли я задрімав на стільці, тримаючи її за руку.
На похороні були тільки син, його дружина і я. Після церемонії син підійшов, хотів мені щось передати — не гроші, а ключ.
— Мама змінила заповіт два місяці тому, — сказав він, не дивлячись мені в очі. — Записала тобі квартиру на Пантелеймонівській. У нотаріуса вже все готово, документ у нього, треба просто прийти з паспортом.
Я не хотів цієї квартири. Але пішов до нотаріуса, підписав, забрав ключі — бо Ольга Петрівна цього б хотіла, щоб я не відмовлявся від того, що вона сама вирішила, поки ще могла вирішувати.
Сьогодні я живу на третьому поверсі без ліфта, з видом на залізничну колію. На серванті стоїть CD-плеєр із піснями Софії Ротару. Іноді, коли повертаюся зі зміни, вмикаю диск і сідаю з кавою біля вікна — так само, як сідала вона, чекаючи на когось, хто вже не прийде, тільки тепер я чекаю нікого, і мені цього цілком достатньо.
