Маршрутка підкинула Степана до повороту на їхню вулицю о пів на десяту ранку. Він розрахувався двадцяткою, водій простягнув два гривні решти — проїзд подорожчав, поки він лежав у лікарні. Двір зустрів його мокрим листям і тим особливим запахом старої яблуні, який він не чув майже місяць.
— Джеку! — гукнув Степан, ще навіть не взявшись за хвіртку.
Зазвичай пес зривався з місця, тільки зачувши його кроки біля сміттєвого бака за рогом. Скочувався з ґанку трохи боком, накульгуючи, і тикався носом у долоню. Сьогодні — ні звуку. Тільки горобці порпалися в калюжі.
З будинку вийшла Марта. У руці — чорний сміттєвий пакет, волосся стягнуте в тугий хвіст, на обличчі ні натяку на радість від повернення батька.
— Тату, лікар сказав не хвилюватися. Заходь у хату, навіщо ти кричиш?
— Де Джек?
— Та пішли вже, холодно.
Степан помітив одразу — біля порога не було старої емальованої миски. Килимок, на якому пес спав улітку, зник. На вішаку в коридорі більше не висів повідець.
— Що з собакою?
Марта поставила пакет біля воріт. Він був туго зав’язаний, але збоку проступив край синьої фланелевої ковдри — тієї самої, яку Степан стелив Джеку на старому дивані.
— Коли ти був у лікарні, він утік.
— Він глухий уже майже. Задні лапи ледве тримають. Куди він міг утекти?
— Хвіртка була прочинена. Ми не додивилися.
— Хто залишив відчиненою?
Марта відвела очі. У вітальні сидів Олег — син, старший від Марти на чотири роки. Перед ним на столі лежали якісь папери, а під столом стояли три картонні коробки. Старий батьківський фотель був накритий поліетиленом.
— Ви хоч шукали його? — спитав Степан, відчуваючи, як шов на грудях починає неприємно нагадувати про себе.
— Питали сусідів, — озвався Олег. — Ніхто не бачив.
— Чому мені нічого не сказали?
— У тебе була операція. Нам не хотіли, щоб ти нервував.
— Я питав щовечора, як там Джек. Щовечора, Олеже.
— Ми думали, тобі потрібен спокій.
Степан опустився на стілець. Дванадцять років Джек був єдиною живою душею, яка чекала на нього вдома. Після смерті дружини саме пес змушував його підводитися вдосвіта, виходити на вулицю, повертатися вчасно — бо треба годувати, треба гуляти. Діти ж ніколи не приховували, що вважають пса зайвим клопотом. Марта скаржилася на шерсть, Олега дратував запах.
— Він старий і мучиться, — сказав син. — Треба було це визнати.
— Ветеринар казав, що поки він їсть і ходить — значить, не мучиться.
Далі — пауза. Степан подивився на пакет біля хвіртки.
— Якщо він утік, чому ви випрали його ковдру й викинули?
Марта зблідла.
— Там був жахливий запах. Ми хотіли навести лад перед твоїм поверненням.
— Викинули ще до того, як знайшли собаку?
— Я просто… ну, ти ж знаєш, я люблю, щоб усе було чисто.
Степан обвів поглядом коридор. Не стало не тільки речей Джека. З полиць зникли фотографії покійної дружини, частина книжок була складена у ту саму коробку в кутку. Біля сходів стояв невеликий чемодан із його зимовими речами.
— Що ви задумали?
— Тату, тобі буде важко самому в такому великому будинку, — почав Олег. — Ми подумали, може, краще переїхати у квартиру. У Франківську є варіанти, маленька двокімнатна, з ліфтом.
— Ви подумали. Без мене.
— У тебе шви, тобі не можна піднімати важке, а тут сходи, двір, сніг чистити…
— Тому ви вирішили викинути все, що вам здалося зайвим?
— Не починай через стару ковдру, — обірвала Марта.
Степан узяв куртку з вішака. Олег ступнув було до дверей, але батько рішуче вийшов на вулицю. Обійшов сусідів. Баба Надя з дому навпроти, витираючи руки об фартух, згадала: у вівторок біля їхньої хвіртки стояв білий «Фольксваген».
— Якийсь чоловік і жінка садили Джека в машину. Я подумала — до ветеринара повезли.
Степан повернувся в дім. Тиша стояла така, що чув було, як на кухні капає кран.
— Якого кольору була машина, на якій ви «шукали» Джека? — спитав він.
Олег мовчки дивився у вікно.
— Ви самі його віддали. Я хочу знати куди.
— У хороший притулок, — здалася Марта. — За містом, там нормальні умови.
— Що ви сказали їм? Що власник помер?
— Ми сказали, що ти більше не зможеш піклуватися про нього. Це правда!
— Правда? Ви мені навіть не дали шансу.
— Тату, він старий! — не витримав Олег. — Ти після операції ледве ходиш. Ми мусили вибирати — ти чи він.
— Я не просив вас вибирати.
Назву притулку діти відмовилися сказати. Марта додала, що, можливо, собаку вже віддали новій родині, і шукати його — тільки марно нервуватись. Степан замкнувся у спальні. За вікном сірів листопад, десь на сусідній вулиці гавкав чужий собака.
Наступні два дні він обдзвонював притулки. Без імені, без номера чіпа — глухо. Олег і Марта продовжували обговорювати, скільки можна вторгувати за будинок, якщо продати його навесні, і переконували батька, що так буде краще.
Рівно через тиждень після повернення Степана, коли він сидів на кухні над порожньою чашкою від кави, у двері почухали. Степан відчинив. На порозі стояв Джек — худий, брудний, із обривком синього повідця на шиї. Він хитнувся, ступнув два кроки і ліг прямо на батькові капці, поклавши голову на його ногу.
Поруч із собакою стояла молода жінка у яскравій жовтій куртці-пуховику і тримала в руках невеликий чорний пристрій — зчитувач мікрочіпів.
— Ваш пес пройшов майже двадцять кілометрів, — сказала вона, дивлячись то на Джека, то на господаря. — Вранці його помітили біля траси на Львів. По чіпу знайшли адресу.
Степан опустився на коліна просто в коридорі. Джек лизнув йому зап’ястя гарячим язиком.
— Мої діти… відвезли його в притулок, — сказав він, не підводячи голови.
— Я знаю. Я Ірина, працюю в тому притулку. — Вона простягла йому теку. — Але в анкеті ваш син написав, що власник помер, а будинок готується до продажу. Ось копія заяви. Бачите підпис? Це не ваш.
Унизу сторінки стояло розмашисте «Олег Бойчук».
— І це не єдиний документ, який ваш син подав того дня, — вів далі Ірина. — Тому я приїхала не сама.
Біля хвіртки зупинилася ще одна машина — темний «Рено» з блакитним маячком на даху. Із салону вийшов чоловік у формі. Марта, яка визирнула на шум, схопила Олега за руку.
Степан дивився на першу сторінку теки — там лежала копія довіреності на продаж будинку, нібито підписана ним три тижні тому, коли він лежав у реанімації на крапельницях.
Поліцейський показав посвідчення.
— Громадянине Бойчук, у нас є питання щодо цього документа. Ви готові свідчити?
Степан обвів поглядом вітальню: поліетилен на фотелі, коробки з книжками, зниклі фотографії дружини. Джек лежав поруч, поклавши морду на старий, витертий до дірок капець.
— Так, — сказав він тихо. — Готовий.
