Я сидів на терасі власної кав'ярні, зачиненої на санітарний день, і тупо дивився в телефон. За вікном періщив дощ — типовий львівський жовтень, коли небо вирішило, що йому набридло бути просто сірим. По вулиці Вірменській пробіг пес сусіднього антиквара — мокрий і злий. Кавомашина за спиною пирхнула парою і знову затихла: третій день барахлить помпа, а майстер обіцяв бути ще у вівторок.
— Слухай, ну давай без оцих танців, — написав я Вікторії. — Ресторан, вечеря, потім до мене. Все чесно, без сюрпризів.
Я думав, це і є доросла розмова. Мені сорок п'ять, їй — десь під сорок. Вона ріелторка, я тримаю «Вірменку» на розі Друкарської. Нормальні люди, без ілюзій. Я двічі попадався на цю схему: платиш п'ять тисяч за меню, слухаєш розповіді про колишнього, а потім — «мені завтра рано вставати». І ти стоїш біля паркінгу з відчуттям, що тебе щойно провели як першокурсника.
Тому я вирішив одразу розставити крапки. Жодних «подивимось» чи «як карта ляже». Я запрошую — я очікую на продовження. Формула проста.
Її відповідь прийшла через три хвилини. Я саме насипав собі другу чашку американо, коли телефон пілікнув двічі поспіль.
Перше повідомлення: «Скільки сантиметрів?»
Я перечитав тричі. Потім подивився на дош, ніби він міг щось пояснити.
Друге — голосове. Я натиснув «відтворити» і почув її спокійний, трохи втомлений голос — так говорять із підлеглими на планерці:
— Котику, якщо менше вісімнадцяти сантиметрів і коротше години — можеш навіть не парся. Я до тебе не поїду.
Кава охолола рівно за цю секунду. Я дивився на екран, де мерехтів значок відтворення, і намагався згадати, на якому етапі наша переписка з'їхала в тендер на держзакупівлі.
Вона не зупинилася. Третє голосове прилетіло майже одразу:
— Я витрачу годину, щоб зібратися. Годину на дорогу. Ще півгодини на макіяж. Слухати твої байки за вечерею — окремо. Не факт, що мені взагалі сподобається. Тому логічне питання: які в тебе параметри і навички?
Я відставив чашку й засміявся. Не тому, що було смішно. А тому, що абсурд досяг такого рівня, коли сміх — єдина адекватна реакція.
За сусіднім столом стояла коробка з новими філіжанками — я так і не розпакував їх із понеділка. Я дивився на картонний напис «Обережно, крихке» і думав, що це про мене. Про нас обох, якщо чесно.
Бо я ж перший почав цю гру. Я запропонував формат «угоди»: вечеря в обмін на… ну, зрозуміло що. Я думав, це по-чоловічому прямо. Без маніпуляцій, без рожевих соплів. А виявилося, що я відчинив двері, в які залетіла цілком симетрична відповідь. Тільки з її боку.
— Тобто ти серйозно вважаєш нормальним питати таке? — набрав я.
Відповідь — миттєво:
— А хіба ти не про те саме? Ти ж сказав: вечеря — і до тебе. Чим мій запит гірший? Я просто уточнюю, чи варто воно того.
Я крутив телефон у руках. Екран бликнув і погас. Дощ за вікном посилився — тепер він барабанив по брезентовому навісу так, ніби хотів пробити його наскрізь. Кавомашина за спиною знову пирхнула і здохла остаточно.
Мені сорок п'ять. Я бачив усяке: істерики через неправильно обраний столик, вимоги приїхати за двісті кілометрів о першій ночі, жінок, які перевіряли мій паспорт на предмет прописки. Але технічне завдання з допусками по довжині й хронометражу — це було щось нове. Я відчув, як червоніють кінчики вух.
— Знаєш, — написав я, — ми ніби на різних планетах. Я пропонував чесний вечір. А ти мені — специфікацію на обладнання.
Три крапки. Друкує. Пауза. Знову друкує.
— Коханий, — прийшло голосове, — ти ж сам сказав: без ігор. Ну от я і не граю. Ти хочеш гарантій, що вечір не пройде даремно. Я теж хочу гарантій. Це справедливо.
І тут я зрозумів головне. Вона не знущалася. Вона справді так думала. У її голові це була абсолютно логічна симетрія: ти мені — чек із ресторану, я тобі — задоволення. Давай прорахуємо, чи сходиться баланс.
Я уявив, як ми сидимо в «Атлясі» на Галицькій. Вона дивиться на мене, а в голові — калькулятор. Стіл коштує три тисячі. Якщо він нижче стандарту — угода невигідна.
— Слухай, — набрав я, — а якби я спитав у тебе розмір грудей? От просто так, на старті?
Відповідь прийшла через секунду:
— А ти й так би подивився, ні? Які проблеми?
Я видихнув. Довго, важко. За вікном пройшла жінка з парасолькою — вітер вивернув спиці, вона вилаялася крізь зуби. Десь далеко загриміло.
Я міг би продовжити. Міг би написати: «А в тебе яка тривалість? А ти взагалі впевнена, що я отримаю задоволення?» Міг би опуститися до рівня цього цирку. Але вчасно зупинився.
Бо вся ця fairness — вона працює в контрактах на оренду комерційної нерухомості. Не між людьми, які ще навіть не бачили одне одного наживо.
Я натиснув «заблокувати». Телефон пілікнув — повідомлення зникло, і разом із ним зникла Вікторія з її технічним райдером. На терасі стало тихо. Тільки дощ і далекий гавкіт мокрого пса.
Я допив холодну каву. Вона була гіркою — але не гіршою за цей ранок.
А через два тижні я випадково побачив її в місті. Вона стояла біля входу в «Правду» на Ринковій площі й голосно розмовляла по телефону. До мене не долинало слів — тільки інтонація. Та сама: спокійна, начальницька, трохи втомлена.
Я пройшов повз. І раптом подумав: а скільки ще таких дзвінків вона зробила за цей час? Скільком чоловікам вона відправила свій прайс-лист під виглядом «чесної розмови»?
Бо знаєте, що найсмішніше? Вона не була монстром. Вона була продуктом того самого світу, де я сам запропонував угоду. Просто вона зіграла за тими ж правилами, але краще. На голову краще.
Я зайшов у кав'ярню на Вірменській — не у власну, а в сусідню, де мене знають. Замовив еспресо. Бармен, хлопець років двадцяти п'яти, запитав:
— Пане Сергію, а чого ви самі до себе не йдете?
— Там кавомашина зламалася, — відповів я. — Помпа.
— Буває, — кивнув він. — Техніка — річ ненадійна.
Я кивнув у відповідь. І подумав, що це, мабуть, найточніше резюме всього, що сталося.
