Мене звати Роман Гайдук, мені сорок три, і я лікар-онколог у Тернопільській обласній лікарні. Про мене писали в фейсбуці — точніше, писали не про мене, а про мій коментар під допостом одного блогера. Хочу розповісти, як це виглядало з мого боку, бо стаття про "скандального автора" описала все так, ніби я був якимось випадковим коментатором. А насправді все почалося набагато раніше і набагато особистіше.
Мою дружину звали Ліда. Ми прожили разом сімнадцять років, а хворіла вона два з половиною — рак яєчників, четверта стадія на момент виявлення, бо перші симптоми списали на менопаузу. Я знаю, як це — сидіти в коридорі хіміотерапевтичного відділення о сьомій ранку, знаю запах антисептика, який потім тижнями не вивітрюється з пам'яті, знаю, як дружина в останні місяці просила відкрити вікно, навіть коли надворі було мінус п'ять, бо їй бракувало повітря від препаратів.
Тому коли в стрічці випливла публікація блогера Остапа Кремінця — редактора одного з тих сайтів, що люблять писати про "правду, яку від нас приховують", — про смерть його дружини, я прочитав її повністю. Не по діагоналі. І там, серед слів про втрату, серед фотографій із заходом сонця на дачі під Бучею, були абзаци про те, що офіційна медицина "отруює" людей хімією, що онкологія — це "бізнес на страху", що його дружина нібито "довіряла народним методам" і що "справжнє лікування" їй не дали спробувати вчасно, бо лікарі "тримають людей на короткому повідку системи".
Я тоді написав під тим дописом коментар. Не грубий, не образливий — просто написав, що я лікар, працюю в онкології дванадцять років, і що подібні тексти щороку коштують життя людям, які через них пропускають операбельну стадію хвороби заради трав і "енергетичних практик". Написав, що поховати дружину і водночас використати цей момент для реклами недовіри до лікарів — це не пам'ять, це маркетинг горя.
Коментар зібрав, наскільки я знаю, за добу більше двохсот поширень. Мені почали писати незнайомі люди — хтось дякував, хтось звинувачував мене в тому, що я "зневажаю чужу трагедію заради хайпу". Одна жінка написала, що я "не маю права судити", бо не знаю, як насправді померла та жінка. Може, і не маю. Але я знаю, як помирала моя.
Через тиждень вийшла стаття на одному новинному порталі — журналістка Оксана Березюк написала матеріал про "суперечливого редактора, який поховав дружину після важкої хвороби". У статті вона процитувала коментар мого колишнього однокурсника Дениса, який під тим самим дописом написав щось на кшталт "співчуваю родині, але подібні наративи небезпечні". Мій коментар, який Денис же й репостив із позначкою "лікар-онколог пише важливі речі", у статті не згадали жодним словом.
Мене це, чесно кажучи, зачепило не через марнославство. А тому що моя думка була не просто "думка людини з інтернету" — я щодня бачу пацієнтів, які приходять на прийом уже з метастазами, бо два роки пили соду і слухали подкасти про "змову фармкомпаній". Ігнорувати мій голос у матеріалі про людину, яка публічно просуває саме ці ідеї, — це, як на мене, недбалість, а не випадковість.
Я написав журналістці особисто. Ввічливо, без претензій — просто запитав, чому професійний коментар лікаря не потрапив у текст, хоча аматорський коментар потрапив. Вона відповіла через два дні, коротко: "матеріал уже вийшов, дякую за увагу". Ані вибачення, ані пояснення.
Тоді я зробив те, що, напевно, і мало статися. Не написав гнівного допису, не почав кампанію проти журналістки. Я відкрив архів своїх професійних публікацій — за одинадцять років роботи я написав чотирнадцять статей для медичних видань, брав участь у трьох міжнародних конференціях з онкогінекології, і в мене є документ, який мало хто бачив: офіційний висновок професійної асоціації онкологів України щодо небезпеки псевдомедичних наративів у публічному просторі, під яким стоїть і мій підпис серед двадцяти двох лікарів.
Я зібрав це все в один файл — PDF на дванадцять сторінок, з посиланнями, з цитатами досліджень, з підписами колег, — і надіслав його не журналістці, а головному редактору порталу, разом із проханням або доповнити матеріал коректно, або зняти цитату колеги, яка виглядала єдиною "медичною" реакцією, хоча такою не була. Додав до листа один рядок: скріншот дати смерті Ліди й дати мого коментаря — щоб було видно, що це не заднім числом придумана позиція, а те, що я писав задовго до появи їхньої статті.
Через чотири дні редакція опублікувала уточнення до матеріалу — коротке, на два абзаци, унизу сторінки, з посиланням на мій коментар і згадкою про професійну позицію онкологічної спільноти. Оксана Березюк мені більше не писала. А от Остап Кремінець — написав. Одне повідомлення, вночі, без привітання: "Ви скористалися смертю моєї дружини, щоб піднятися на моєму горі". Я відповів йому одним реченням: "Я скористався своєю пам'яттю про мою дружину, щоб не мовчати, поки хтось інший ховає правду за труною".
Він не відповів. Сторінку того запису на порталі я, до речі, зберіг у закладках — не для суперечки, а для себе. Іноді відкриваю, коли на прийом приходить чергова пацієнтка з "народним лікуванням" замість хімії на другій стадії, і показую їй той абзац із уточненням унизу — просто щоб вона побачила, що навіть публічно визнана помилка можлива, якщо не мовчати.
