Дід Омелько Гудзь жив у горах, біля Яремче. Не в самому селі, а за сорок хвилин грунтовою дорогою, яку перший же снігопад закривав до весни. Влітку старенький "Нісан Патрол" ще якось тягнув туди. Взимку туди не піднімався ніхто, крім нього самого.
У селі про нього розказували історії. Що розмовляє з ведмедями. Що рись спить під його ганком. Що бджоли його ніколи не кусають, бо він "домовився". Майже все брехня. Правдивим було тільки про ведмедя: старий худий звір справді спускався часом, сідав метрів за двадцять від вуликів, нюхав повітря і йшов геть. Нічого не торкав. Омелько його теж не лякав.
Мав дев'яносто вуликів на трьох терасах схилу, з гірськими бджолами, темними і норовливими, які давали густий мед темно-янтарного кольору, з присмаком чебрецю і гірської полину. Нічого спільного з тим рідким медом, що продають на базарі в Надвірній. Тому Омелько не торгував ним ні в Яремче, ні в Надвірній. Він возив його раз на рік, в останню суботу серпня, на ярмарок у Львові, на площі Ринок.
Там його знали. Приходив у залатаній джинсовій куртці, з білою бородою до грудей і запахом воску, що пропах у одежу. Черга збиралася ще до того, як він ставив тент.
— Який цього року медозбір, діду Омельку?
— Мед завжди вдається, — відповідав, наливаючи ковшиком. — Бджоли не зраджують. Люди зраджують.
За три дні торгівлі заробляв стільки, скільки іншому й за рік не зібрати. І ці гроші були не для нього. Для онуків.
Своїх дітей у Омелька не було. Дружина померла при породах, і дитина не вижила. Лишився сам, жив серед вуликів майже десять років, не говорячи ні з ким, крім бджіл.
Все змінилося з сусідами Дзюбами з долини. Їхня доня народила хлопчика без чоловіка і за рік померла від інфаркту. Хлопчика лишили на бабусю. Коли бабуся теж померла, Омелько прийшов до їхньої хати.
— Віддайте мені. Виховаю.
Віддали. Це був перший онук: Тарасик.
Потім по району пішла чутка: дід Омелько бере дітей, у яких нікого нема. Почали приводити. Один з запискою, пришпиленою до одежі. Другого лишили біля церкви з проханням повідомити саме йому. Так набралося п'ятеро: Тарас, Роман, Степан, Оксана і найменша, Марічка, яку йому підкинули, замотану в стару ковдру, перед хатою, коли їй було трохи більше року. Так ніхто й не дізнався, чия вона.
Омелько не відмовив нікому. Виростив їх на той мед: одяг, взуття, шкільне приладдя, навчання. Коли Тарас вступив до медичного в Івано-Франківську, Омелько продав весь річний запас меду і відіслав усі гроші на гуртожиток та книжки.
— Навчайтесь, — казав щоразу, коли робив переказ. — Бджоли ще можуть працювати. Для того вони і є.
І бджоли працювали. Минали роки. Тарас став лікарем і дійшов до завідувача відділення у обласній лікарні, з окулярами, животом і білим халатом. Роман подався у нафтовики, у буровики в Казахстан, заробляючи грубі гроші на вишках. Степан відкрив адвокатську контору в Києві, з офісом на високому етажі і новим БМВ на паркінгу. Оксана вийшла заміж за військового, переїхала під Чернігів і народила двох дітей. Марічка лишилась агрономкою в теплиці під Коломиєю.
Усі п'ятеро дзвонили на Різдво і на дні народження. Присилали вітальні картки. Інколи — гроші. Омелько завжди їх повертав.
— Вам це більше потрібно, ніж мені. У мене все є, що треба.
І частково це була правда: мав свою хату, свої дев'яносто вуликів, ліс, річку, тишу. Чого вже не мав — це сили. У сімдесят п'ять спина не витримувала повних бочок. У сімдесят вісім почав здавати зір. Бджоли відчули слабкість: жалили частіше. Медозбір падав. Вулики потроху гнили, бо нікому було їх лагодити.
Знав, що за рік, може два, все це рухнеться. Бджоли підуть. Ліс поглине стежки. А разом з цим — сорок років праці зникнуть без слідку.
Тоді написав листа. Однакового для всіх п'ятьох.
"Діти. Приїжджайте. Є про що поговорити. Час вирішити, кому лишається пасіка. — Дід."
Приїхали не всі одразу, але зійшлися в середині серпня, коли кожен зумів вирвати пару днів. Зібралися вперше за багато років у тій самій хаті, де виросли.
Тарас приїхав першим, на блискучому чорному "Тойота Ленд Крузер". Вийшов у черевиках за якихось вісім тисяч гривень і з годинником, що виблискував яскравіше за полудневе сонце. Пройшовся навколо хати, кривлячи рота.
— Діду, тут навіть зв'язку нема. Пропустив важливий дзвінок.
— Іди на пасіку, — сказав Омелько. — Там є зв'язок. З бджолами.
Тарас жарту не зрозумів.
Потім приїхав Роман, на такому ж новому джипі, тільки сріблястому. Далі Степан, на седані з київськими номерами. Оксана приїхала маршруткою з Коломиї. А Марічка, остання, вийшла зі старенького приміського автобуса з потертим рюкзаком на плечі.
Сіли за той самий стіл, де колись давно робили уроки при світлі гасової лампи. Омелько поставив чай, дістав мед цього року і нарізав хліб з сільської пекарні.
— Ану, розказуйте, як вам живеться.
Тарас говорив про лікарню, про скорочення в системі охорони здоров'я, про нестачу персоналу. Роман — про нафтові контракти, про ціну на барель. Степан — про своїх клієнтів, про те, які всі довкола недотепи, крім нього. Оксана — про чоловіка-військового, про двох дітей, про те, як важко переїжджати кожні два роки.
Марічка нічого не казала. Слухала. Дивилась на діда.
Омелько теж слухав. Погладжував бороду. Інколи кивав.
— Добре вам живеться, — сказав нарешті. — Радий за вас. А тепер поговорімо про важливе. Пасіку. Дев'яносто вуликів. Ліс. Мед. Я вже старий. Руки вже не служать, спина теж. Треба вирішити. Хто бере на себе?
Тиша після цього тривала довше, ніж мала б. Тарас першим її порушив, витираючи руки папірцевою серветкою, наче мед забруднив йому щось більше, ніж пальці.
— Діду, з усією повагою, а це справді щось варте? В сенсі, як нерухомість. Ділянки тут, з таким складним доступом, без нормального світла… Можна б продати. Девелопер з Яремче добре платить за таку землю, під гірські котеджі.
Роман швидко закивав, наче чекав цієї фрази весь вечір.
— Я згоден. Поділити на п'ятьох і все. У нікого нема часу тут жити і руками носити бочки з медом.
Степан уже тримав телефон, рахуючи.
— Якщо тут, скажімо, п'ятнадцять гектарів з видом на гори, в цьому районі… може бути більше, ніж ви думаєте. Я знаю оцінювача.
Оксана дивилася в скатертину, не кажучи ні так, ні ні. Тільки Марічка сиділа нерухомо, тримаючи чашку чаю обома руками, не п'ючи.
Омелько не кричав. Не вдарив по столу. Дивився на банку меду, ту саму, з якої наливав увесь вечір, і повільно крутив її між пальцями.
— Продати, — повторив. — А бджоли куди? Теж у вантажівку при переїзді?
— Діду, бджіл можна перевезти, продають сім'ї, є люди, що купують, — сказав Тарас, наче пояснював очевидне впертому пацієнтові.
— Дев'яносто років праці цієї землі у вантажівку не влізуть, — сказав Омелько. — Вони закінчаться.
Ніхто на це не відповів. Марічка тихо встала зі столу, вийшла на ганок і стояла, дивлячись на тераси вуликів, що спускалися по схилу, в косому золотому світлі шостої вечора.
Омелько вийшов за нею через якийсь час. Став поруч.
— Ти нічого не сказала.
— Не треба було нічого казати, діду. Ви вже знаєте, що я думаю.
— Скажи все одно.
Марічка сягнула рукою в кишеню куртки і витягла складений папір, потертий по краях, з плямами землі.
— Три роки прошу переведення з теплиці під Коломиєю сюди. Мені вже затвердили дозвіл на бджільництво в районній раді. У процесі з березня. Не казала вам, бо не хотіла, щоб виглядало, наче прийшла щось просити.
Омелько взяв папір, прочитав двічі в скупому вечірньому світлі.
— А якби я сказав ні?
— Все одно приїжджала б на вихідні допомагати. З дозволом чи без.
Усередині Тарас підвищував голос, рахуючи, яка частина землі виходить на трасу, а яка ні. Степан говорив про адвокатські гонорари за розподіл спадщини. Роман казав, що йому гроші не потрібні, але й від своєї частки він "з принципу" не відмовиться.
Омелько повернувся всередину. Поклав папір Марічки на стіл, між бочками меду.
— Слухайте. Нічого не ділитиму за життя. Пасіка моя, доки Бог не скаже інакше. Але вже вирішив одне, і скажу зараз, щоб потім не було несподіванок: у заповіті буде записано, що половина землі і всі вулики повністю переходять Марічці. Робочі, діючі, з нею тут, що живе. Друга половина землі, без вуликів, ділиться між чотирма. Можете продавати, якщо хочете. На цю частину умов нема.
Тарас запротестував, казав, що це нечесно, що всі виросли однаково в цій хаті. Омелько цей довід не став обговорювати.
— Виросли однаково. Але вона єдина, хто, повернувшись, спитав мене, як там бджоли, перш ніж спитати, чи мені чогось треба. Це на п'ятьох не ділиться.
Наступного дня Омелько викликав нотаря з Яремче, якого вже знав з інших справ, і пішов з Марічкою до контори, з районним дозволом на бджільництво і старими документами на землю в картонній папці, що пахла вологою і воском. Підписав зміну спадкоємиці на дев'яносто вуликів і двадцять з сорока гектарів ділянки того ж тижня, перш ніж Тарас, Роман, Степан і Оксана знову сіли в свої машини і поїхали назад до своїх життів.
Коли Степан про це дізнався, зателефонував, розлючений, питаючи, чи є спосіб оскаржити це, чи дід був при здоровому розумі, коли підписував. Нотар, з папкою, що й досі лежала на столі, відповів йому, що дід прийшов власними ногами, прочитав кожен пункт вголос і попросив повторити двічі, перш ніж поставити підпис.
Степан поклав трубку, нічого більше не сказавши. Більше до цієї теми не повертався.
Марічка покинула теплицю під Коломиєю у жовтні. Переїхала до хати ще до першого снігу, сама полагодила шість вуликів новими дошками і чекала, сидячи поруч з дідом за чаєм, поки прийде весна і бджоли знову вийдуть на роботу.
