Мене звати Остап Коваленко, мені п'ятдесят три роки, і я той самий зять, про якого в нашому селі під Миргородом розповідають, наче я — останній негідник. Тільки от ніхто не питав, чому я так вчинив. А я поясню.
Теща моя, Галина Степанівна, жила в Опішні сама, в хаті, яку вони з чоловіком будували ще в сімдесятих. Чоловік її помер одинадцять років тому, діти — моя дружина Ірина та її брат Віталій — давно в Полтаві, обоє з сім'ями. А стара лишилася з городом, з котами й собаками з усієї вулиці, яких підгодовувала, і з переконанням, що так і треба.
Я не проти тварин. Я проти того, що вона робила з грошима.
Пенсія в неї — три тисячі вісімсот гривень. Половину, за моїми підрахунками, вона спускала на корм для чужих котів. Купувала не найдешевше, як дід із того відео, що мені одного разу скинула Ірина зі словами "ось, подивися, яка доброта буває". Купувала консерви, молоко, іноді навіть курячі шлунки на ринку спеціально для них. А сама взимку економила на дровах і двічі застуджувалася так, що ми з Іриною їздили туди серед тижня, бо сусідка дзвонила — мовляв, бабця лежить, температура.
Я тоді зібрався з духом і сказав: мамо, переписуйте хату на Ірину, чи хоч пропишіть когось із нас, щоб ми могли офіційно за вас вирішувати в лікарні, оформляти субсидію, доглядати як слід. А вона — ні. Каже, хата моя, поки я жива, і жити я буду так, як хочу, з котами й усім іншим.
От тут я зірвався. Сказав, що раз вона сама себе до біди доводить заради чужих тварин, то нехай тоді й не чекає, що ми будемо приїжджати щотижня рятувати. Сказав різко, при Ірині, при сусідці тій же Валентині, що потім усьому селу переказала, як я "вигнав стареньку з хати словами". Ніхто з хати її не виганяв — я просто сказав правду, яку казати боляче.
А правда була така: у листопаді вона знову злягла, запалення легень, я з Іриною три дні возив їй ліки в Опішню з Полтави, бо "швидка" туди їхала сорок хвилин. У лікарні полтавській місця не було, поклали в районну, у Зіньків. Я сидів біля неї вночі в коридорі на стільці, бо палата була на шістьох і душно. І думав не про котів. Думав, що якби вона дрова купила замість третьої упаковки корму, може, й не лежала б тут.
Коли вона вийшла з лікарні, слабка, схудла, перше, що зробила — вийшла за ворота з мискою. Я стояв у дворі, курив, дивився на це й не витримав.
— Мамо, — кажу, — ви розумієте, що як помрете там узимку на подвір'ї з тією мискою, то ці коти прийдуть на другий день і підуть собі далі шукати іншу годувальницю. А я ховатиму вас.
Вона подивилася на мене — не образилась, саме це мене й зачепило найбільше, — і сказала тихо:
— Вони теж чиїсь були, Остапе. Просто люди поїхали чи повмирали. А я поки жива — буду.
І пішла далі, повільно, тримаючись за паркан.
Я тоді розвернувся й поїхав додому, не попрощавшись. Думав — хай подумає, хай зрозуміє, що так далі не можна. А вона не передзвонила. І я не передзвонив. Пройшов місяць.
Ірина мучилася, їздила сама, щотижня возила продукти, але про переоформлення хати більше не заговорювала — боялася знову сварки. А я тримав своє: вирішив, раз мама не хоче слухати, то й гроші на той корм більше від нас не отримає — раніше ми їй підкидали зайву тисячу щомісяця "на господарство", а тепер я сказав Ірині не давати, нехай сама розподіляє свої три вісімсот як хоче.
Все змінилося в лютому, коли задзвонила вже не Валентина, а голова сільради, яку я особисто ніколи й не бачив. Сказала: Галино Степанівні зле, сусіди викликали "швидку", везуть у Полтаву, стан важкий.
Ми з Іриною долетіли до обласної лікарні за годину двадцять. Інсульт. Лежала в реанімації, права сторона не рухалася, говорити не могла — тільки дивилася. І от стоячи біля тієї каталки я вперше за три місяці подумав не про те, хто правий у суперечці про котів, а про те, що коли вона помре, я так і лишуся тим зятем, який востаннє з нею говорив про гроші на корм.
Вона вижила. Мова почала повертатися через два тижні, спочатку окремими словами. Рука досі не слухається повністю. Переїхала до нас у Полтаву — іншого виходу не було, у хаті в Опішні доглядати її стало нікому.
Хату ми не продали. Я сам туди їжджу тепер, раз на два тижні — забираю пошту, перевіряю, чи не тече дах, і, так, насипаю корм тим котам, бо вони й досі приходять до воріт, хоч нікого там немає. Перший раз, коли я це зробив, відчув себе по-дурному — стояв з пакетом пшона, а з-під старого сараю виходили ті самі руді й сірі, яких колись проклинав.
А розв'язка вийшла така, якої я не планував і якою зараз живу. Тиждень тому я оформив у нотаріуса в Полтаві договір довічного утримання: хата в Опішні переходить на Ірину й на мене офіційно, а ми за це зобов'язані утримувати Галину Степанівну до кінця — медикаменти, реабілітація, доглядальниця на ті дні, коли обоє на роботі. Теща підписала правою рукою, яка ще тремтить, лівою притримуючи аркуш. Нотаріус читав їй текст двічі, бо вимова після інсульту ще не повернулася остаточно, і вона кивала головою на знак згоди замість слів.
Коли вийшли з контори, вона дістала з сумки записку, яку написала заздалегідь — рукою, яка слухається — і простягнула мені. Там було одне речення: "Корм для котів у Опішні купуй сам, зі своєї зарплати, і не кажи мені більше, що це дурниця".
Я поклав записку в гаманець, де вона й лежить досі. Гроші на корм тепер даю я, щомісяця, без розмов про те, хто правий.
