Я працюю в будинку для літніх людей у Чернівцях уже дванадцять років. Це не та робота, про яку мрієш у дитинстві, але з часом розумієш: хтось має це робити. Моя зміна починається о сьомій ранку з обходу. Треба поміряти тиск, роздати ліки, перевірити, чи всі снідали. Палати на третьому поверсі виходять вікнами на старий каштан. Восени він засипає підвіконня листям, і ми з санітаркою Оксаною щоранку сперечаємось, чия черга підмітати.
Пан Михайло лежить у сьомій палаті вже четвертий рік. Йому вісімдесят вісім. Він із тих дідів, які навіть у лікарняній сорочці примудряються виглядати так, ніби зійшли зі старої фотографії: рівна спина, зачесане назад сиве волосся, руки, що пахнуть милом. Колись він був столяром. Не тим, що вікна встановлює, а справжнім майстром — різьбив меблі, реставрував старі комоди. У його тумбочці й досі лежить складний ніж із дерев'яною ручкою, хоч я не раз казала, що гострі предмети тут не дозволені. Він ховає його під в'язаними шкарпетками і вдає, що не чує.
У шафі, в кутку, висить його старий піджак — коричневий, у тонку смужку, з протертими ліктями. Він привіз його з дому в перший тиждень і жодного разу не одягав. Каже, тримає про запас, «якщо доведеться йти кудись по-людськи». Я думаю, він просто не хоче, щоб останній одяг, який на ньому побачать, був лікарняною сорочкою.
У нього четверо дітей. Я знаю це не від нього — він взагалі мало говорить про сім'ю. Знаю з медичної карти і з того, що бачу на тумбочці: п'ять фотографій у рамках. На одній — жінка, його дружина, яка померла сім років тому. На інших — діти й онуки. Деякі знімки вже вицвіли на сонці, бо вікно в палаті півдня б'є просто на них.
Найчастіше до нього заходить син, той, що старший. Приходить раз на місяць, завжди в середу, завжди після роботи. Сидить рівно сорок хвилин, дивиться на телефон, іноді розповідає про свої справи. Пан Михайло слухає, киває, а потім син іде, і в палаті знову стає так тихо, що чути, як крапає кран у вбиральні.
Дочка дзвонить щонеділі. Це я знаю, бо чергові іноді підводять пана Михайла до телефону біля поста. Розмова триває хвилин десять. Він виходить звідти з таким обличчям, наче щойно отримав лист, якого довго чекав, але в конверті виявилась пустівка.
А наймолодший син… Ну, про нього він зовсім не згадує. Якось я запитала, чи є ще хтось, кого варто повідомити про погіршення стану. Він подивився у вікно і сказав: «Нікого». Але я пам'ятаю, як у перший рік він чекав на кожне свято. Переодягався в чисту сорочку, ту, що з ґудзиками під горло, і сидів біля дверей з десятого ранку до шостої вечора. Потім розстібав ту сорочку і складав її назад у шафу, поруч із коричневим піджаком, який так і не приміряв.
Чесно кажучи, я не мала б втручатися. Моя робота — тиск, ліки, гігієна. Але є речі, яких не навчають у медичному коледжі. Наприклад, як сказати людині, що її час закінчується, і при цьому не збрехати. Або як тримати язик за зубами, коли бачиш, що пацієнт третій день не торкається вечері, бо чекає на дзвінок, якого не буде.
Позавчора я зайшла до нього ввечері, вже по восьмій. Вікно було відчинене, хоча надворі листопад, а він сидів на ліжку і крутив у руках отой свій ніж. Лезо виблискувало у світлі нічника. Я сказала, що пора спати. Він не відповів, просто сховав ніж під подушку. А я зробила вигляд, що не помітила.
Вчора зранку він попросив папір і ручку. Сказав, що хоче написати листа. Я дала йому аркуш із пачки для пацієнтів. Він писав цілий день, виправляв, рвав і починав заново. За чотири роки я вперше бачила його таким зосередженим. Навіть обід пропустив.
Коли я принесла йому вечерю, конверта на тумбочці вже не було. Пан Михайло попросив мене відкрити шафу і дістати той самий коричневий піджак. Я не зрозуміла навіщо, але виконала. Він довго намацував внутрішню кишеню тремтячими пальцями, потім заклеєний конверт — акуратно, по самісінький край, з одним словом «Найменшому» — сховав туди і сказав: «Тепер повісь назад. Хай почекає зі мною».
Сьогодні вночі, десь о пів на першу, чергова санітарка постукала в мою кімнатку відпочинку: у пана Михайла впав тиск, дихання стало важким. Я прибігла в сьому палату разом із черговим лікарем. Ми робили все, що могли: крапельниця, кисень, виклик реанімаційної бригади. Він то приходив до тями, то знову провалювався. Одного разу розплющив очі, знайшов мене поглядом і прошепотів одне слово: «Піджак».
Я зрозуміла без пояснень. Дістала з шафи коричневий піджак, вийняла з внутрішньої кишені конверт і поклала йому в руку. Його пальці стиснули папір міцніше, ніж я думала, що він ще здатен. За двадцять хвилин серце зупинилося. Лікар зафіксував час. Я стояла поруч і не відпускала його руку, доки санітари готували все необхідне.
Конверт залишився затиснутий у долоні. Довелося обережно розтуляти пальці, один за одним, щоб забрати його разом з іншими особистими речами для родини.
Вранці, коли зміна старшого сина мала приходити на роботу, я не стала чекати середи. Я подзвонила за номером із карти — тим самим, куди ніхто в нашому будинку зазвичай не телефонує, — і назвалася. На тому кінці довго мовчали, потім чоловічий голос запитав, чи це про батька. Я сказала, що так, і що є щось, що я маю передати особисто.
Ми зустрілися того ж дня біля прохідної, о четвертій. Це виявився не найстарший син, а той самий, наймолодший — років п'ятдесяти, у робочій куртці, з засохлою фарбою на рукаві. Він довго крутив конверт у руках, не розкриваючи, потім запитав, чи знаю я, що там написано. Я відповіла, що ні, що це не моя справа.
Він розпечатав конверт просто там, біля залізної огорожі, під мокрим від дощу каштаном. Читав недовго — аркуш був списаний лише з одного боку. Коли дочитав, склав папір навпіл, потім ще раз, сховав у внутрішню кишеню куртки — точно туди, де раніше лежав у батьківському піджаку, — і сказав тихо, ні до кого особливо не звертаючись: «Він писав це чотири роки».
Я не питала, що там було. Просто кивнула йому і пішла до зупинки. Тролейбус №5 якраз під'їжджав, двері зі скрипом розчинилися. Я сіла біля вікна, дістала з сумки вовняний плед, який так і не встигла віднести додому після нічної зміни, накрила ним коліна і дивилася, як за склом пропливають мокрі вулиці Чернівців. Завтра о сьомій ранку я знову вийду на обхід. У сьомій палаті буде порожньо, а коричневий піджак, певно, ще кілька днів провисить у шафі — доки хтось не забере й останні речі.
