— Я хотіла попросити… нехай Оля поживе тиждень у нас.
Руслан зі злістю стиснув губи. Він не любив чужих людей у своєму домі.
Він саме доробляв салат на кухні, коли почув, як у коридорі клацнув замок.
— Коханий, ми прийшли! — пролунав голос Марини.
Руслан скривився.
«Ми».
Отже, Марина знову притягла свою подругу.
Оля була начебто нормальною, якщо бачитися з нею зрідка. Але варто було провести поруч більше години, як ставало видно її справжній характер: уїдливий, примхливий, вічно невдоволений.
Особливо вона чомусь не любила Руслана.
Він ніколи не дозволяв собі грубощів. Це була близька подруга Марини, а значить, він терпів.
— О, ти приготував вечерю! — зраділа Марина так, ніби це була рідкість.
Руслан мовчки подивився на неї. Останнім часом саме він майже завжди й готував.
Оля кинула погляд на стіл і пирхнула.
— Ну хоч не доставка.
Руслан удав, що не почув.
Вечеря пройшла напружено. Для нього. Дівчата сміялися, говорили без зупину, їли з апетитом, а потім перейшли до вітальні, залишивши тарілки, виделки й чашки просто на столі.
Руслан прибрав усе сам.
Було вже пізно, коли Марина зайшла до кімнати, де він сидів із ноутбуком.
— Руслане… Оля посварилася з хлопцем. Їй нема куди піти. Нехай поживе в нас тиждень, добре? Отримає зарплату й знайде собі кімнату.
Руслан мовчав.
Квартира була його. Він купив її ще до знайомства з Мариною. Тут був його порядок, його спокій, його місце сили.
Але людина потрапила в складну ситуацію.
— Добре, — сказав він. — Тиждень.
Марина кинулася йому на шию.
— Дякую! Тільки давай віддамо їй спальню. Вона тебе соромиться. Ми поспимо у вітальні.
Руслан уже тоді зрозумів, що зробив дурницю.
Тиждень перетворився на три.
Руслан приходив із роботи раніше, заходив у магазин, готував вечерю, мив посуд. Марина й Оля поверталися пізно, зачинялися в спальні й годинами щось обговорювали. А Руслан спав на дивані у власній квартирі.
Коли він вмикав фільм — було голосно. Коли зачиняв двері — гримав. Коли питав, чи Оля вже шукає житло, Марина дивилася на нього так, ніби він безсердечний.
Одного вечора він повернувся голодний і відкрив порожній холодильник.
Постукав у спальню. Оля відчинила не одразу.
— А вечеря де?
— Я поїла, — знизала плечима вона.
— А попередити не могла? Я б зайшов у магазин.
— Ти господар. Мав би думати наперед, якщо в тебе гості.
Руслан вийшов із дому так швидко, щоб не почати сварку просто в коридорі.
Наступного вечора Марина повідомила, що їде на два дні у відрядження.
— Оля залишиться тут, так? — сказала вона таким тоном, ніби відповідь уже була вирішена.
Зранку Марина поїхала.
Руслан цілий день не хотів повертатися додому. Після роботи поїв у кафе, потім пішов у кіно. Додому прийшов пізно, сподіваючись одразу лягти спати.
Оля чекала його в коридорі.
— Ти де ходиш?
— Не вдома.
— А вечеря?
Руслан подивився на неї.
— У тебе рук немає?
— Я не кухарка. Я гостя.
— Гість після трьох днів або допомагає, або перестає бути гостем.
Оля почервоніла.
— Ти багато собі дозволяєш. Марина для тебе все робить, а ти ще її подругу принижуєш?
Руслан гірко всміхнувся.
— Марина для мене все робить?
— Я їй зараз подзвоню і скажу, що ти до мене чіплявся.
Він завмер.
— Не смій вигадувати таке.
— А що ти мені зробиш? Вона повірить мені.
Оля натиснула виклик.
Руслан не захотів брати участь у цьому цирку й пішов у ванну.
Коли вийшов, Оля тицьнула йому телефон.
Марина кричала так, що він навіть не одразу розібрав слова.
— Руслане, ти здурів? Я тільки поїхала, а ти вже до Олі лізеш?
Він спершу хотів виправдовуватися.
А потім раптом зрозумів: навіщо?
Марина вже повірила. Без питання. Без сумніву. Без спроби почути його.
І в одну мить перед ним склалася вся картина останнього року. Він готував, платив, прибирав, поступався, мовчав. А вона просто користувалася його зручністю.
— Вір, кому хочеш, — спокійно сказав він.
І вимкнув дзвінок.
Потім зайшов у спальню, дістав Олину сумку й кинув на ліжко.
— У тебе година.
— На що?
— Щоб зібратися й піти.
— Ти не виженеш мене!
— Це моя квартира.
— Марина тебе кине!
— Тоді я зекономлю їй час.
Оля кричала, погрожувала, знову набирала Марину. Руслан сів у вітальні, відкрив ноутбук і поставив таймер.
Через сорок хвилин Оля вилетіла з квартири зі своїми речами.
Наступного ранку Руслан зібрав речі Марини. Нічого не викидав. Нічого не ламав. Просто склав усе у великі пакети й поставив у коридорі.
Увечері Марина чекала біля під’їзду.
— Я не змогла зайти! Що ти влаштував?
Руслан мовчки піднявся з нею нагору, відчинив двері й виставив пакети на сходовий майданчик.
— Твої речі.
Марина розгублено дивилася на пакети.
— Ти серйозно?
— Абсолютно.
— Руслане, давай поговоримо.
— Ми вже все сказали. Точніше, ти сказала, коли повірила їй.
Він забрав у неї ключі.
— Усі помиляються. Моя помилка була в тому, що я прийняв зручне використання за любов.
— Ти ще пошкодуєш.
— Можливо. Але не сьогодні.
Він зачинив двері.
Марина дзвонила. Стукала. Кричала.
Руслан не відчиняв.
Він пішов на кухню, зробив собі бутерброд, налив чай і ввімкнув фільм.
Квартира була тиха.
Не порожня.
Саме тиха.
Через кілька тижнів Руслан уперше за довгий час відчув, що дихає на повні груди.
І зрозумів просту річ: якщо в любові ти поступово стаєш прислугою у власному домі, це не любов.
Це звичка, яку треба вчасно вигнати за двері.