За останні пів року все змінилося. Він став холодним, віддаленим. Їхнє ліжко стало порожнім, ніби почуття просто зникли. Олена це відчувала — щось зламалося.
Але вона не могла піти. Без доказів у ній ще жила надія, що це просто криза.
Олена допізна працювала у своїй невеликій рекламній агенції в Києві. Робота була єдиним способом не повертатися додому.
Секретарка, Марія, постукала у двері.
– До вас відвідувачка. Каже, що з особистого питання.
Олена відчула, як у неї стискається шлунок.
– Хай заходить.
У кабінет увійшла молода дівчина. Гарна, доглянута, явно молодша за неї.
– Добрий день… мене звати Аліна – нервово сказала вона. – Я прийшла через Андрія.
У Олени завмерло серце.
– Який ти маєш стосунок до мого чоловіка?
– Ми разом уже пів року. Він вас більше не кохає. Він хоче сім’ю зі мною… дітей.
Ці слова вдарили найболючіше.
Увечері прийшла свекруха, Галина Петрівна, з візитом.
Вона оглядала квартиру критичним поглядом.
– Тобі б більше допомагати йому з роботою. І ти досі не народила йому дитину…
Олена ледь посміхнулася.
– Дитина буде. Але не зі мною.
– Що? Ти ж безплідна!
– Ні. Просто не з ним.
– А з ким тоді?!
Олена подивилася на Андрія.
– З Аліною. Його коханкою.
Тиша.
Андрій зблід.
– Олено… це не так…
– Так. І досить.
– Я все поясню!
– Ти брехав пів року.
– Це нічого не означає!
– Вона хоче від тебе дитину. Це означає все.
За годину:
– Збирай речі, Андрію. У тебе година.
– Олено, прошу…
– Забирайся з мого дому.
Свекруха потягнула його за руку:
– Ходімо, Андрію!
Коли двері зачинилися, у квартирі стало тихо.
Олена сіла на диван.
Біль був гострий, але ясний.
Їй більше не треба було прикидатися.
– Це кінець… – прошепотіла вона.
І вперше за довгий час відчула, що може знову дихати.