— На нас із батьком не розраховуй! — голос матері пролунав так різко, що Дарина на мить забула, як дихати.
Вона стояла посеред кухні, стискаючи долонями горнятко з давно холодним чаєм. Батько сидів біля вікна з газетою, хоча вже кілька хвилин не перегорнув жодної сторінки.
Мати продовжувала щось перекладати біля плити, наче навіть ця розмова не могла порушити встановлений роками порядок.
— Мамо, я лише хочу спробувати. Велике видавництво у Львові запропонувало мені місце редакторки. Я мріяла про таку роботу ще зі школи.
— Мріяла! Тобі двадцять шість, а ти досі живеш фантазіями. У тебе тут дім, наречений, майбутнє. Через чотири місяці весілля.
Дарина міцніше стиснула горнятко.
Саме цієї розмови вона боялася відтоді, як отримала лист із пропозицією. Вона з дитинства читала все, що потрапляло до рук, писала оповідання, виправляла помилки навіть у ресторанних меню.
Але її захоплення ніколи не сприймали серйозно.
Коли вступила на філологію замість економічного — засмутила батьків. Коли відмовилася працювати в бухгалтерії маминої знайомої — виявилася невдячною. Коли заговорила про окреме житло — стала егоїсткою.
У родині будь-яка її власна мрія вважалася примхою.
— Я не відмовляюся від сім’ї. Я поїду, почну працювати. Назар зможе переїхати пізніше, якщо захоче.
Мати різко повернулася.
— Якщо захоче! А як не захоче? Чому всі повинні підлаштовуватися під тебе?
— Я вперше за багато років намагаюся не підлаштовуватися сама.
На кухні стало тихо.
Батько відклав газету.
— Доню, мама просто хвилюється. В іншому місті дорого, важко. Там ніхто тебе не підтримає.
Дарина подивилася на нього.
— Тату, мені й тут важко. Просто цього ніхто не помічає, бо зовні все виглядає правильно.
Мати сплеснула руками.
— Ми квартиру вам допомогли знайти, весілля організовуємо, Назар хороший хлопець. А ти вирішила втекти!
Дарину боляче вкололо це слово.
Вона не тікала.
Уперше в житті йшла туди, куди хотіла сама.
Увечері вона зустрілася з Назаром у невеликому кафе. За вікном ішов осінній дощ.
Він мовчки вислухав її.
— Що ти вирішила? — запитав.
Дарина довго дивилася на мокру вулицю.
— Боюся, що коли поїду, то втрачу все. Батьків, весілля, можливо, тебе.
— А якщо залишишся?
Вона глянула йому в очі.
— Втрачу себе.
Назар повільно кивнув.
— Тоді відповідь очевидна.
— Ти не сердишся?
— За те, що ти живеш? За те, що маєш талант? Я б сердився, якби ти відмовилася від шансу заради чужого спокою, а потім усе життя шкодувала.
За тиждень Дарина стояла на вокзалі з валізою.
Батьки не прийшли.
Назар тримав її за руку.
— Через місяць приїду. Подивлюся, чи справді Львів такий небезпечний. Може, теж знайду там роботу.
Перші місяці виявилися непростими. Дарина винаймала кімнату з іншою дівчиною, рахувала гроші й часто працювала до ночі.
Але щодня прокидалася з відчуттям, що нарешті живе власне життя.
Вона редагувала рукописи, спілкувалася з авторами, побачила своє ім’я в першій книжці.
Назар приїжджав майже щовихідних. Потім знайшов у Львові роботу й переїхав.
Весілля вони перенесли, бо більше не хотіли підкоряти життя чужому графіку.
Мати мовчала майже три місяці. Потім подзвонила.
— Ти хоч їси нормально?
Дарина всміхнулася.
— Їм.
— Батько купив книжку, яку ти редагувала.
— І як?
— Усім показує твоє ім’я.
Це ще не було вибаченням. Але вже не було відмовою.
Наступного року Дарина й Назар одружилися у маленькому саду біля старої вілли. Батьки приїхали.
Перед церемонією мати підійшла до доньки.
— Я думала, ти втратиш усе.
Дарина похитала головою.
— Я вперше перестала втрачати себе.