— Не хвилюйся, доню! Люба нічого не отримає. Усі гроші підуть у нашу родину.
Оксана затнулась на півслові.
— Які гроші, мамо?
— Ну як які? Квартиру продамо. Купимо житло тобі та Насті. Нам із батьком машина потрібна, стара вже розвалюється. А решту відкладемо, будемо на дачу збирати.
Оксана мовчала.
Вона подзвонила матері, бо тітка Люба щойно приходила вимагати продажу бабусиної квартири. Оксана думала, що мати обуриться й підтримає її.
А виявилося, що мати просто мала свій план.
Баба Зіна була складною людиною.
— Що ти знову наварила? — бурчала вона, відсуваючи тарілку. — Це ж їсти неможливо. У лікарні, мабуть, краще годують.
Оксана забирала тарілку.
— Добре. Я сама з’їм. А ти приготуй собі щось царське.
— Ти мене голодною залишиш?
— Ти ж сказала, що це не їжа.
Бабуся примружувалася.
— Постав назад.
Оксана з гуркотом повертала тарілку.
— Отак би й одразу.
Вони були схожі до смішного. Обидві гострі, уперті, з характером. Могли вколоти словом так, що потім пів дня згадуєш. Але мирилися легко.
Оксана жила з бабусею останні роки. Готувала, прибирала, водила її по лікарях, забирала аналізи, купувала ліки, вставала вночі, коли бабусі ставало зле.
Тітка Люба не з’являлася років десять. Батьки приїжджали двічі на рік. Молодша сестра Настя дзвонила хіба на свята.
А навесні баба Зіна пішла тихо. Уві сні.
Після похорону нотаріус зачитав заповіт. Трикімнатну квартиру в центрі бабуся залишила Оксані.
«Онуці, яка була поруч до кінця».
Оксана тоді не відчула радості. Тільки втому й порожнечу.
Квартира здавалася завеликою. Вона за звичкою ставила дві чашки. Одного разу сказала:
— Ба, тобі чай із цукром?
І тиша у відповідь була така гучна, що Оксана сіла просто на підлогу.
Через кілька днів прийшла тітка Люба.
— Оксанко, як ти тут? Тримаєшся?
Вона обійняла її занадто солодко, а потім на кухні почала розглядати квартиру, ніби рахувала майбутні гроші.
— То коли продавати будеш?
— Що?
— Квартиру.
— Я не буду її продавати.
Тітка засміялася.
— Ти ж не думала, що така квартира дістанеться тобі одній?
— Є заповіт.
— Заповіт можна оскаржити. Мама вже була не при собі.
Оксана різко підвела очі.
— Бабуся до останнього дня знала, хто до неї приходив, а хто ні.
Тітка Люба почервоніла.
— Егоїстка. Вся в бабу.
Після її виходу Оксана подзвонила матері.
І тоді почула про «нашу родину», машину, Настю й дачу.
— Мамо, квартира моя. Бабуся залишила її мені.
— Та не будь жадібною. Настя тільки починає життя.
— А я що робила всі ці роки? Закінчувала бабусине життя поруч із нею?
— Не драматизуй.
— Ви не приїжджали, коли вона не могла сама встати з ліжка. Ви не сиділи з нею в чергах. Ви не чули, як вона вночі кликала мене, бо їй було страшно.
— Оксано, стеж за словами.
— А ви стежили за бабусею?
Оксана вимкнула телефон.
Тієї ночі їй наснилася баба Зіна. Сиділа в своєму старому халаті, сувора, як завжди.
— Не віддавай квартиру, — сказала вона. — Я не їм її залишила.
Зранку прийшли мати, батько й Настя.
— Треба поговорити, — сказала мати, заходячи без запрошення.
— Ні. Ви прийшли не говорити, а ділити.
Настя одразу почала:
— Тобі одній три кімнати не потрібні. А мені нема де жити.
Оксана подивилася на сестру.
— Хочеш мою частину? Бери разом із нічними викликами швидкої, ліками, лікарнями, страхом і бабусиним болем. Не тільки ключі.
Настя відвернулася.
Батько важко зітхнув.
— Доню, ми ж сім’я.
— Сім’я була потрібна бабусі живою. Не квартирі після її смерті.
Мати стиснула губи.
— Значить, ти через майно від нас відмовляєшся?
— Ні. Я через вашу жадібність нарешті бачу правду.
Оксана відчинила двері.
— Квартиру я не продаю. Хочете судитися — судіться. Я готова.
Після їхнього відходу вона довго стояла посеред коридору. Потім дістала бабусину недовишиту серветку. Троянди були наполовину готові.
Оксана не вміла вишивати, але сіла й почала.
Криво. Повільно. До болю в пальцях.
Під ранок остання троянда була закінчена.
Оксана поклала серветку на стіл.
— Бачиш, ба? — прошепотіла вона. — Довела.
Квартира була тиха.
Але вже не здавалася пустою.
У ній залишилася бабусина воля.
І Оксана вперше відчула: вона не одна.
Вона просто остання, хто справді любив цю стару, колючу, неможливу жінку.
І саме тому мала право залишитися.